«Добрий день! Пише вам учениця четвертого класу. Хочу запитати, для чого в магазині продають горілку? Мої тато і мама дуже багато п’ють. До нас часто приходять гості, і всі п’ють. Через цю горілку в мене нічого немає. Краще б горілку не продавали. Вибачте мені...». І підпис — Світлана Герасименко (імена змінено. — Авт.).
Ізмаїл
Одеської області.
Притон
Їду до Світлани. Навчається вона в другу зміну і ранком має бути вдома. На дзвінок двері відчиняє сама дівчинка. З темної прихожої проходимо до кімнати, звідки долинають пожвавлені голоси. Два неприбрані залізні ліжка. Саморобний стіл на чотирьох ніжках. На брудній підлозі притулився старенький телевізор. З кутка в куток по діагоналі протягнуто два дроти, певно, для сушіння білизни. На найвиднішому місці в кімнаті стоїть великий бідон, присунутий до радіатора опалення. Про його призначення неважко здогадатися з розчервонілих облич господарів. Брагу тут варять безперервно: дочерпають бідон до дна і ставлять нову.
Питання про те, де Світлана робить уроки, — відповіді не потребувало. Окрім згаданого маленького столу, де стояли мутні склянки, іншого місця не було.
— Чому ви сьогодні не на роботі, — запитую в батька Світлани Івана Дмитровича.
— Відпросився. Вирішили з дружиною трішки випити, незабаром сина до війська проводжаємо, — буденно відповів він.
Прочитавши лист доньки, він так само спокійно мовив: «Що ж, все правильно написано». І жоден мускул не ворухнувся на обличчі, немовби мова йшла про щось неважливе.
Іван Дмитрович і його дружина Олександра Степанівна були в тому піднесеному стані, коли проводити просвітницькі розмови про шкідливість алкоголю чи про долю їхньої доньки було вочевидь марно. Тому я поїхав до будівельної організації, де працював Іван Дмитрович.
Не п’ють, а лікуються
Бригадир Віктор Георгійович вочевидь збентежився, коли почув про моє бажання побачити Івана Герасименка. Спочатку сказав, що той працює за завданням інженера в іншому місці, потім все-таки зізнався, що тесля не виходив на роботу вже два дні.
...Із Світланою ми ще раз зустрілися в школі. Вона тямуща дитина, хоча навчається нерівно. Та й чи можна очікувати чогось іншого, якщо інколи вчити уроки Світлана ходить до подруги: в квартирі йде гульбище.
— А батько справді вчора відпросився з роботи чи обдурив вас? — поцікавилася дівчинка.
Схоже, це питання мучило Світлану від самого початку розмови. І я, каюся, вирішив не засмучувати її правдою. Стала веселіша, але одразу знову тінь промайнула обличчям дівчинки.
— Коли приходжу із школи, вона вже п’яна і завжди кричить. Я забула, коли бачила її тверезою, — розповідає Світлана, старанно уникаючи слова «мама». Соромно відро із сміттям виносити. У ньому завжди порожні пляшки. І перед подружками незручно. Вона така неохайна, некрасива...
Олександра Степанівна вже десять років як не працює. Причина, на її думку, досить переконлива — поганий стан здоров’я. Хоча за ці роки до лікарів не зверталася. Ліки виписала сама собі — горілка: «Вип’ю, стає легше».
Алкоголь потворно позначився на ній. Безліч зморщок на обличчі, очі, що втратили блиск, грубий, майже чоловічий голос насправді зробили її неприємною. Важко повірити, що цій жінці 47 років.
Старший син Валерій одружений, проживає окремо. Незабаром він служитиме в армії. До батьків не навідується.
У сім’ї трагедія, якщо п’є батько. Тут п’ють обоє. Одинадцятилітній дівчинці вже несила терпіти те життя, яке обрали для неї батьки. А що сусіди, вчителі в школі, колеги по роботі? Адже п’ють у цій родині не криючись. Так чому ж такі спокійні люди, які знають про це?
Свідків не судять?
— Дівчинка не запізнюється, навчається непогано — ось і не було причин для занепокоєння, — каже класний керівник Валентина Костянтинівна Левченко. Вона давно помічала, що Світлана не поспішає додому, як інші діти. Але у педагога не знайшлося часу поговорити з дитиною відверто, сходити до неї додому. Хоча школа розташована всього за кілька хвилин ходи.
В одному під’їзді зі Світланою живе вчитель з її школи. Його донька дружить із дівчинкою, не раз бувала в неї вдома. Важко повірити, що в сім’ї вчителя не йшлося про батьків Світлани. Тим паче що свідками їхніх п’яних гулянок було багато сусідів.
Не тонкі двері, а кам’яна стіна байдужості відділяла всіх від Світлани та її батьків.
Молодший сержант міліції Михайло Підгорний довго і прискіпливо роздивлявся моє редакційне посвідчення. Зіставляв фотографію, розглядав печатки. Я тим часом обвів очима кімнату, яку батько дівчинки постійно здає квартирантам.
— Ви давно тут живете?
— Два тижні, — відповідає молодший сержант без запинки, водночас як мені було відомо, що термін цей давно перевалив за місяць. І з його мовчазної згоди в квартирі, як і раніше, вариться брага, день і ніч пиячать компанії...
Обіцянки у кожного свої
Напередодні мого від’їзду в Ізмаїлі відбулися збори будівельної організації, де працює Іван Дмитрович. Довелося йому відповідати за прогули та пристрасть до горілки. Іван Дмитрович тут, на зборах, написав заяву з проханням направити його на лікування від алкоголізму. Дружина лікуватися навідріз відмовилася.
— Я маю силу волі, захочу — не питиму. Для чого тягти — із завтрашнього дня кину! — п’яним голосом запевняла мене мати Світлани. — Ігоре Олександровичу, давайте тільки не розставатися ворогами.
Ні, Олександро Степанівно, ми будемо ворогами!.. Наступного дня я довго, настійливо дзвонив до квартири, але ніхто не відчинив. Вийшов на вулицю, оглянувся. В голому, без фіранок, вікні з’явилося п’яне жіноче обличчя.
В останній нашій розмові Світлана сказала:
— Не можу цього більше терпіти! Хочу до інтернату. А як тільки Валерій отримає квартиру, візьме мене до себе. Хочеться скоріш стати дорослою. Обов’язково буду лікарем і тоді вилікую маму.
Вірю, доля дівчинки зміниться. І тому, що світ не без добрих людей, і тому, що цього вимагає наше життя.
Одеська область.
