Плюшеве зайченя

— Зайченя мені подарувала Оленка Іщук з Рівного, — пояснив Валентин Іванович. — Цей подарунок для мене особливо дорогий, бо він був справжньою реліквією для дівчинки. Їй, п’ятирічній і найменшій з дітей, перед смертю купила його мама. І я розумію, чого коштувало дівчинці розлучитися з ним...

Подружжя Іщуків — Зоя і Мирослав працювали лікарями у Білій Криниці — найближчому до Рівного селі, через яке пролягає жвава автотраса. Якось їм довелося надавати медичну допомогу високому чиновнику з Грузії, який потрапив в аварію. Травми були легкі, але вдячний пацієнт запросив лікарів на роботу до Грузії, пообіцявши житло і непогані заробітки. Слова свого дотримав. Так Іщуки опинилися в Аджарії, в далекому гірському селищі Схалта — близько кордону з Туреччиною, куди не хотіли їхати їхні грузинські колеги.

Іщуки не почувалися чужаками: місцеве населення з повагою ставилося до головного лікаря Мирослава та лікаря-гінеколога Зої, які виявили себе справжніми професіоналами.

— Проблеми почалися через десять років, — розповідає бабуся Оленки Лідія Дмитрівна Іщук з Рівного, колишня вчителька, а нині пенсіонерка. — Це було пов’язано із розпадом Союзу, коли Грузія переживала не кращі часи, а також з сімейною трагедією: моя невістка Зоя у тридцять дев’ять років захворіла на рак і навіть московські світила медицини не змогли нічим зарадити. Вона померла, залишивши п’ятеро дітей: Ваню, Маринку, Наталю, Аню, Оленку. Найменша, якій тоді було лише п’ять, не розлучалася з плюшевим зайчиком — останнім подарунком мами.

— Хоч як кріпився мій син Мирослав, але йому було дуже важко: і від того, що втратив Зою, яку дуже любив, і від того, що потрібно було дати раду п’ятьом дітям, — каже Лідія Дмитрівна. — Багато будинків у селищі зруйнували гірські зсуви. До того ж сім’я сина бідувала. За невисоку лікарську зарплату не могли прохарчуватися, не те що купити квитки на літак до України. Іншого сполучення з цим гірським краєм не було. Ми з чоловіком — пенсіонери, не могли підсобити коштами сину, бо навіть наші мізерні пенсії в ті роки не виплачували вчасно. Отоді я пішла на прийом в обласну раду до Валентина Івановича Кроки. Розповіла йому відверто про нашу проблему, і він знайшов спонсорів, які виділили кошти на квитки...

Так Іщуки повернулися в Україну. Перші роки на батьківщині не були легкі. Але гуртом, за підтримки батьків, Мирославу легше було долати труднощі. Скажімо, Лідія Дмитрівна, як колишній педагог, зуміла вирішити одну з найважливіших проблем — мовну: діти з її допомогою вивчили українську. І невдовзі змогли навчатися в українських школах та училищах.

— Спочатку ми всі восьмеро жили в нашій невеличкій двокімнатній квартирі, і лише за кілька років завдяки тому, що економили, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, змогли купити ще однокімнатну. Тепер частина дітей з Мирославом мешкає там, частина — у нас з дідусем, — розповідає Лідія Дмитрівна. — Діти у перші дні, коли повернулись до Рівного, були дуже голодні — щодня з’їдали по десять буханок хліба. Були й інші матеріальні проблеми, адже багато вантажу в літак не візьмеш, тож нажиті речі, меблі, одяг залишились у Схалті. Труднощі були і з працевлаштуванням сина Мирослава тощо. Багато проблем допоміг розв’язати Валентин Іванович Крока. А тому я щодня молюся за здоров’я цієї чуйної людини, яка допомогла й допомагає не лише нам, а й багатьом іншим.

Справді, Іщуки почали розправляти плечі на батьківщині. Мирослав, як і колись, працює лікарем у Білій Криниці, його син Ваня вчителює у школі № 12 Рівного, доньки Наталя і Маринка закінчили училища, Аня навчається в Рівненському текстильному технікумі, найменша — Оленка — семикласниця. Всі вони пам’ятають людину, яка допомогла, підтримала їхню сім’ю у скрутний час. А Оленка присвятила Кроку по-дитячому щирий вірш, в який вклала всі свої переживання і безмежну вдячність:

Листівку з цим щирим віршем і плюшевого зайчика Валентин Крока зберігає. Чекає, коли авторка цих рядків підросте і знайде свою долю. А він, як сказав, разом з весільним подарунком поверне їй її іграшку, щоб ця сімейна реліквія перейшла до Оленчиних дітей.

Рівне.