Не одне покоління юних дів вибудовувало собі мрію на міфологемі Попелюшки. Зазвичай ці мрії виростають на пасивному грунті: треба набратися терпіння і дочекатися принца на білому коні, який принесе і приміряє на долю кришталевий черевичок. А якщо Саме Той забарився, на все життя, буває, залишається гіркота на денці душі.
Львів’янка Наталія Марунич модернізувала міфологему і матеріалізувала її так вправно і швидко, що навіть рідні й близькі незчулися, як вона стала графинею Дідушицькою.
З майбутнім чоловіком Наталя познайомилася у Львові і була попервах однією з багатьох, з ким граф Петро Дідушицький почав реалізовувати доброчинні програми. Приїхав сюди із Варшави, а ще раніше — із Бразилії.
Туди колись буремні вітри часу закинули одну із гілочок роду Дідушицьких, історія котрого пов’язана із Галичиною. Перша згадка про Дідушицьких зустрічається у хроніці ще 1441 року! Наприкінці ХІХ століття магнати Дідушицькі прославилися як меценати. Завдяки Володимирові Дідушицькому у Львові донині діє чудовий музей природи, по вулиці Лисенка зберігся родинний палац.
Гени роду покликали Петра Дідушицького, успішного бразильського бізнесмена, спочатку до Польщі, згодом — до України. І не просто покликали, а спонукали створити фундацію Дідушицьких, громадську структуру, мета котрої — протягнути через століття ниточку доброчинних суспільно вагомих програм.
Уже тепер, з відстані часу і за нового статусу Наталія Дідушицька вважає, що їхня зустріч була подарована вищими силами:
— Матінка Божа опікувалася нами...
А модернізація і матеріалізація міфологеми про Попелюшку розпочалася із глибинно-потаємної роботи духу. Очевидно, цю відмінність Наталії від інших миловидних і працьовитих студенток Львівського національного університету восьмим чуттям вловив Петро Дідушицький і саме їй запропонував стати його референтом.
З Наталією Марунич, тоді ще студенткою біологічного факультету, я познайомилася під час польсько-української благочинної екологічної акції. Діти приїхали у родинний маєток Дідушицьких, що неподалік міста Ярослава, з малюнками на теми екології природи і душі. За організаційної участі Наталії та її колег з громадської екологічної організації до Польщі приїхали й діти з гірського села Сянок, де зберігаються небезпечні отрутохімікати — залишки величезних запасів «Сільгоспхімії». Наталя добре впоралася з обов’язками референта, допомогла й мені підготувати інтерв’ю з графом Дідушицьким. Їхні взаємини розпочалися як співпраця однодумців — рівних духом попри велику різницю у віці і життєвому досвіді. А крізь їхнє стримане офіційно-коректне спілкування пробивалася музика Любові. Пригадую, звернула тоді увагу на те, як шанобливо-природно граф Петро Дідушицький торкався устами кожної жіночої руки: звичний для Польщі ритуал вітання він наповнював теплом особливої зичливості...
Наприкінці січня 2001 року Петро Дідушицький подарував своєму референтові книгу польського історика Казімена Корольчака, присвячену дослідженням його роду, «Натка, кохання моє...» — ці рядки дарчого напису стали посвятою для вибраної.
...Якби Наталя керувалася заземленим прагматизмом і бажанням «влаштувати життя», вона могла б стати дружиною 30-річного сина Петра Дідушицького — Павла. І мала б ті самі статки і титул. Однак для закоханих (під опікою Матінки Божої) не існувало вікового бар’єру: у неї — зрілий мужній дух, у нього — юна ніжна душа.
Отже, жодної нерівності. І щеплення нового пагона до родового дерева Дідушицьких відбулося легко і природно — для подружжя, для їхніх близьких. Нині Наталя зізнається, що якби зустріла Петра Дідушицького таким, яким він був у молоді роки, не покохала б...
Чотири місяці тому у Львові народився граф Лев Дідушицький, якого назвали на честь міста і його родоначальника. Пагінець — нівроку, могутній: вагою 4,5 кілограма, зріст 59 см. Зовні — викапаний тато.
— Одразу голосно закричав і попросив їсти, — сміється щаслива мама.
А батько «заповів» своєму синові родинний палац по вулиці Лисенка, неподалік облдержадміністрації. Заповіт радше духовний, а не майновий, бо нині в цій розкішній будівлі розмістився один із підрозділів Управління Служби безпеки. З цим палацом пов’язані не лише історичні події, а й кумедна пригода. Наталя хотіла зробити подарунок для свого судженого і попрохала знайомого художника намалювати фасад палацу. Та тільки-но той розташувався з мольбертом на вулиці, як умить спрацювала контррозвідка, художника «взяли» і повели на прискіпливе допитування. І мужі в погонах довго не могли збагнути, до чого тут якийсь там граф...
Подружжя Дідушицьких дало в Ярославі свій перший благодійний бал, щоб зібрати кошти для потреб вихованців дитбудинків прикордонного польського міста.
Наталя була вдягнена у вечірню сукню, чоловік — у смокінгу, гості також мали бальне вбрання. Тоді до неї уперше офіційно зверталися як до графині. А вона лише на якусь мить відчула себе Попелюшкою на чужому балу. Опанувала хвилювання і надалі трималася з гідністю аристократки. Чому б ні? Шляхетна зовнішність, вишукані манери, чудове знання польської мови, української і польської культури...
— Тепер у мене два Різдва, два Великодня, — радіє Наталя.
...Музики! Грайте полонез, бо слова зайві, коли триває бал щастя.
Львів — Ярослав.
