Хай би який примхливий трапився пасажир, його завжди можна приборкати усмішкою, — преконана Тамара Круподер. Залізна зброя — усмішка і люб’язний тон. За весь час роботи лише одного разу не допомогла. Наштовхнувшись на лихослів’я, провідниця... заплакала. Ледве не весь вагон накинувся тоді на вередуна!
За всі 18 років на неї не надійшло жодної скарги.
— Я просто дуже люблю своїх пасажирів, — каже Тамара. — А найбільше — коли вони усміхаються і дякують за поїздку. Хоча й не завжди. Одного разу, складаючи здану пасажирами білизну, знайшла документи і значну суму грошей. Вибігла на перон, почала гукати навздогін пасажирам. Бравий полковник мовчки взяв згорток і спасибі не сказав. Проте вона не ображається. Пасажир — завжди правий.
На залізницю Тамара прийшла з двома дипломами: будівельного технікуму та архітектурного інституту. А першим учителем «залізничної» науки був чоловік. Сашко на той час мав уже свій «інститут» — п’ять років наїздив по Союзу. Владивосток, Мурманськ, Москва, Ленінград, Бухара, Фергана — уся союзна карта в сімейній біографії Круподерів.
Пригадує Тамара, як у сумний день 26 квітня опинилася в Чорнобилі. Краса навкруги неймовірна: зелень, квіти й дерева буяють. Матусі з колясками, діти на травичці бавляться. А за кілька днів на всіх напрямах одне оголошення: «З собою брати документи й речі на три дні. За три дні всі повернетеся додому».
Часом Сашко з Тамарою по місяцю жили на колесах. Син Вітя, котрий зараз у сьомому класі, за маму й тата має бабусю. Утім, тепер тривалих поїздок уже немає. Про них нагадують фотознімки: Сашко верхи на віслюку, поруч Тамара в тюбетейці — це в Самарканді. А ось вони біля знаменитого фонтана в Петергофі, отам — на фоні Кремля. А ще про минуле свідчать рубці на Тамариних руках, обморожених на 57-градусному морозі в Північному Казахстані. Подружжя завжди поруч, в одному вагоні. Лише зрідка, в напружені, святкові дні, коли дають додаткові поїзди і не вистачає провідників, доводиться їхати поодинці.
— Різне трапляється в дорозі: і смішне, і трагічне.
Тамара розповідає, як не раз була свідком, коли, нехтуючи небезпекою, пасажири на ходу стрибають на підніжки, чіпляються за поручні, а завершується те не завжди благополучно.
— Краще вже відстати від поїзда, ніж залишитися калікою.
«Ота бабуся склала постіль у свою сумку», — тихцем повідомила якось одна з пасажирок.
— Матусю, як же ви так, що ж я начальству скажу? — підійшла Тамара.
— Так ти ж, доню, за гроші мені білизну продала, — щиро здивувалася старенька.
Розсміялися обидві. Безвідмовний засіб — усмішка.
Пригадує Тамара, як під час тривожних подій на Кавказі, дорогою з Баку, в однієї біженки почалися пологи. Не пам’ятає, як і впоралася тоді з усім... А коли на станції медики забирали в «швидку» матір з немовлям, пасажирка змучено, але щасливо посміхнулася: «Спасибі, рідненька моя. Донечку назву Тамарою».
Дивовижний засіб — усмішка!
Алла БРУСИЛОВА,вдячна пасажирка.
