Всеукраїнська прем’єра фільму Ю. Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» дещо притінила іншу непересічну подію — вихід друком першого тому епістолярії гетьмана.
Книга «Листи Івана Мазепи. 1687—1691» (Київ, Інститут історії України, 2002), упорядкована кандидатом історичних наук В’ячеславом Станіславським, унікальна й цінна передусім не сучасними інтерпретаціями дій гетьмана, а його реальним словом, що адресувалося царям, впливовим російським урядовцям. Уперше подано 215 листів, знайдених у російських архівах. Написані вони у перші роки правління гетьмана і проливають світло на той важливий період. Це був час становлення Мазепи як зверхника Гетьманщини, утвердження його у старшинському середовищі. Історична література, як правило, донині не звертала уваги на цей період. Костомаров вважав його більш-менш благополучним, бо 1689 року, будучи в Москві, гетьман зачарував 17-річного царя Петра красномовством, і між ними надовго зав’язалася дружба. А конфронтації почалися лише наприкінці гетьманування Мазепи.
Чи так було насправді? Схоже, що ні. Царедворець Борис Куракін у своїх записках свідчив, що Петро, прийшовши до влади, «оставил правление матери своей, а сам препровождал время свое в забавах екзерцицией военных» до 1692 року. Тож фактично гетьман листувався з Малоросійським приказом. Яка ж то дружба, якщо цар навіть не читав листів Мазепи?
Листи гетьмана (як і фільм Іллєнка про нього) важкі для сприйняття. Здається, перед нами улесливий «верный подданный и нижайший слуга». А насправді — хитрий і лукавий діяч, який годував «дурных москалей» (як казав Орлик) дозованою напівправдою в інтересах Гетьманщини. Так, 26 лютого 1690 року Мазепа писав, що «инока Соломона никогда очима моима не видел и не знал, и ныне не знаю», — а той Соломон носив у Варшаву таємне послання гетьмана про спільний виступ проти Москви! Мало того, вони з Мазепою разом служили в Дорошенка! А в монастирі, де жив Соломон, був архімандритом Никон, якому Мазепа давав читати свою «Думу».
Отже, більшість цих листів, зокрема про розслідування справи Петрика, треба читати з поправкою на те, що правитель Гетьманщини ретельно приховував від московських урядовців свої реальні заміри й дії.
Мазепині кореспонденції цінні і як документи тієї доби, що оповідають про другий Кримський похід, інші військові заходи проти Кримського ханства. Історики знайдуть тут чимало подробиць для генеалогічних студій про старшин з оточення гетьмана, мотивацію їхнього зміщення або вивищення.
Книгу «Листи Івана Мазепи» супроводжує 77-сторінковий коментар В. Станіславського. Слід сподіватися, що це видання, видрукуване завдяки фінансовій підтримці фундації імені Симона Петлюри (Лондон), подарує історикам і просто читачам чимало приємних несподіванок у пошуках істини про неординарну особу гетьмана Мазепи.
Чернігів.
