Недарма кажуть: хочеш дізнатися про останні новини на селі — зайди на пошту. Слава найправдивішого «народного інформагентства», здавна нажита сільськими відділеннями зв’язку, не втрачена й досі.
Про село і селян
У центрі Попівки, на вулиці Леніна, під пам’ятником вождю світового пролетаріату, паслися гуси. За спиною гіпсового Ілліча — на фронтоні двоповерхової, невизначеної архітектури споруди висів синьо-жовтий прапор. Отже, у цьому Приміщенні дислокувалася місцева влада — сільська рада. Поштовий ящик, прикріплений до стіни будинку, вказував на те, що тут також є відділення поштового зв’язку. А «художньо» написана вивіска сповіщала, що в Попівці функціонує СТОВ «Надія»...
У тісній кімнаті, розділеній навпіл дерев’яним бар’єром з різнокольоровими на ньому листівками, було холодніше, ніж на вулиці. «Пошту, як і контору з сільрадою, опалюють від однієї кочегарки, — пояснила начальник відділення — молода привітна жінка Олена Іванович. — Але топити цієї осені ще не починали, бо й вугілля не завезли».
Незважаючи на холоднечу, чотири листоноші — Віра Лисенко, Тетяна Ярова, Ольга Одаренко та Лідія Чирва швидко і вправно сортували газети і розповідали кореспондентові про своє та односельців життя-буття.
— Дохазяйнувалися в нашій Попівці, — з обуренням говорила Віра Лисенко, — з усього видно — метка молодиця. — Он стоять на фермі 150 корів. А була колись не одна сотня! Вирізали голови худобу, а грошей як не було у касі, так і немає. Спитайте Ліди Чирви, як її дочка Леся, одна-єдина на все господарство працівниця, що готувалася стати матір’ю, законні свої декретні у директора СТОВу Мікуляка вимолювала...
Лідія Дмитрівна — ще молода, але рано посивіла жінка, не відриваючись від газет, скрушно похитала головою: так, попоходила, попоплакала її Леся в конторі товариства.
Влітку їй відмовили дати легку роботу, хоч на цьому наполягав лікар. Довелося майбутній породіллі у 30-градусну спеку полоти на полі буряки... Зате коли надійшов час оплатити їй лікарняний, у бухгалтерії СТОВу сказали: нема для тебе грошей.
— Ми були у відчаї, — пригадувала ті тривожні для родини дні Лідія Чирва. — Дочку ось-ось мали забрати в пологовий будинок, а грошей у нас — катма, один мій стогривневий заробіток. Чоловікові — трактористу — в господарстві зарплати не платять. Зятеві, він порається на свинофермі, — також.
Врешті-решт, коли директор СТОВу Володимир Мікуляк «змилостивився» і розпорядився видати Лесі аж 50 гривень, терпець у Лідії Дмитрівни урвався і вона поїхала шукати правди «в область». Тільки після цього виплатили породіллі належні їй гроші. «Та й то не «область» допомогла, — уточнила бабуся новонародженої гарненької дівчинки Лілі Котляр, — а мій брат, який працює у податковій адміністрації».
Повідали поштарки й про те, як розрахувалося сільгосптовариство «Надія» з власниками земельних паїв.
— Ніби для насмішки, хтось дав таку назву!.. Яка там надія, коли кругом безнадія! — нарікали попівчани. — Он у сусідній Санжарисі, де не такий чорнозем, як у нас, а глина, — порівнювали, — дали людям майже по тонні хліба. А в нас — як кіт наплакав: по двісті кілограмів пшениці і по сто кілограмів — суржику... Що можна вигодувати з цієї жмені збіжжя?»
Через явне і приховане безробіття, занепад місцевого господарства і зубожіння села дедалі більше його мешканців вирушають у далекі світи на заробітки. «Скількох родин розбило, розлучило оте лихе заробітчанство», — журилися жінки, пригадуючи своїх односельців, котрі поїхали «наймитувати», та так і не повернулися додому.
Про хутір та хуторян
За п’ять кілометрів від Попівки розкинувся посеред поля хутір Червоний на 70 дворів. Кожного робочого дня у спеку чи в мороз, у дощ чи у завірюху прокладає маршрут з хутора до села листоноша Тетяна Ярова. Вона виросла на цьому хуторі і неабияк пишається тим, що в 1924 році першими поселенцями у степу були її дід та баба — Дементій Порфилович та Тетяна Григорівна Гордієнки. Тетянині батьки, котрі також увесь вік звікували на дідизні, навіть назвали її на честь бабусі, яка сама підняла на ноги четверо дітей. Жаль, що дід про це вже не дізнався. Він загинув на фронті під час другої світової війни.
— Колись на хуторі була кролеферма, найбільша в районі, — розповіла Тетяна. — Заснував її мій батько, Яровий Борис Якович. Він з дванадцяти років працював у колгоспі. Ферма давала добрі доходи господарству і хуторянам. Всі мали роботу і зарплату. Однак після численних колгоспівських реорганізацій кролеферму ліквідували. Хутір почав занепадати. Люди їхали до Сміли, шукали роботу на залізниці та на заводах.
— Нині хутір забутий Богом і людьми, — з сумом у голосі продовжувала Тетяна. — Живуть у ньому переважно старі люди. Є кілька молодих сімей, десятеро школяриків. Але діти не ходять до школи, а мучаться: до Попівки по бездоріжжю і заметах не добредуть, а до найближчої школи у Смілі потрібно їхати дизелем. Раніше колгосп виділяв для перевезення школярів автобуса, а тепер устають шести-семилітки о п’ятій ранку, щоб устигнути на єдиний ранковий приміський потяг. Повертаються на хутір аж о дев’ятій вечора. До цього півдня нудяться, голодні й стомлені, на вокзалі у Смілі — поки вирушить у дорогу також єдиний вечірній дизель...
Немає на хуторі ні медпункту, ні телефону, давно замовкло радіо. А недавно заїжджі «металісти» вкрали кілька метрів електродроту — і хуторянські хати більш як на місяць поринули у морок. «Іду я з газетами, пенсією, товаром, під ногами хлюпотить багнюка, навкруги — хоч око виколи, — пригадувала нещодавно пережите спадкоємиця засновників Червоного. — Хоча вдень також не краще. Заходжу цього тижня до хати ветерана Василя Дмитровича Тараненка, який недавно два інсульти переніс. Запитую його, як здоров’я. А він і руки не підніме: «Аби мені, каже, хоч тиск зміряти, та не дійду я до Попівки...» Так само зустрічає й Ніна Матвіївна Парахоня, котра нездужає після тяжкої операції, багато інших старих та немічних. Болить моя душа за них.
Про листоношу та важку її ношу
Поки поштарки лагодили кожна свою калиту — так, з’ясовується, називають листоноші свою сумку, до відділення заглянула Ольга Іванівна Коваленко. Вона мешкає поруч з поштою і часто навідується «на вогник». Зайшов сільський ветеран Дмитро Сидорович Вовк. Впурхнула зграйка сміхотливих, але чемних дівчаток. За ними — гурт хлопчиків. Діти привіталися, купили барвистих листівок та олівців. Дід Дмитро трохи погомонів. Запитав, чи привезли кукурудзяних паличок. Бо у нього в хаті, пожартував, «завелася дитина». Занедужала чогось його господиня. За ветераном зайшов якийсь чоловік, купив пачку цигарок... Проте ніхто з відвідувачів, крім секретарки сільської ради, не запитав у Олени Іванович про те, як передплатити ту чи іншу газету або журнал. Про це я й поцікавилася у своїх співрозмовниць.
— Дуже важко тепер з передплатою, — відповіла за всіх Віра Василівна Лисенко. — У сільгосптоваристві, як ви вже знаєте, людям зарплату не платять. Пенсія у старих дуже мала. Сьогодні й на одну газету не кожна сім’я спроможеться. А нам, поштовикам, щоб вижити, доводиться тягати торби з товаром...
Непосильно важкі оті «торби» у сільського листоноші. Носять вони і возять на велосипедах макарони і крупу, чай і каву, цукерки і оцет, сигарети і махорку... А ще — мило, пральні порошки, одеколон, зубну пасту, шкарпетки, капці, валянки, калоші... Беруть із собою для продажу посуд та різне домашнє начиння. При цьому поштарки, розвозячи все це добро до кожного двору, ще й збирають плату за електроенергію, радіо, телефон, приймають замовлення на ліки, на фотопослуги, на ремонт телевізора чи газової плити. І, звичайно, розносять пенсію, а декому — «Сільські вісті», «Голос України», «Порадницю», обласні газети...
...Коли прощалася з невеликим, але роботящим і дружнім колективом поштового відділення, мої нові знайомі попросили: «Тільки не пишіть, що в нас усе погано... Приїжджайте у Попівку навесні чи влітку — і побачите, яка вона гарна і мальовнича!
Черкаська область.
