Фантазії Кармелли Цепколенко

Знавці стверджують: важко сьогодні віднайти в Європі велике чи й навіть середнє місто, де не лунав би цей твір Кармелли Цепколенко, таку щемливо-тужну назву якому дала, послухавши «цвинтарну музику», письменниця Оксана Забужко. Зважаючи на не просто енергійну й веселу, а навіть по-юнацькому задерикувату вдачу Кармелли, на її «авангардну», сповнену несподіванок музику, я довго не міг уторопати: чому це саме до неї звернулися фундатори незвичного міжнародного проекту? Хіба мало в Європі маститих композиторів, творчість яких лежить у руслі отого задуму? І як удалося їй, на перший погляд начебто відстороненій від людських смутків, тим паче історичних, написати музику, від якої аудиторія заціпеніла з перших акордів уже під час прем’єри, що відбулася у Відні восени 2000-го? І якою відтоді гамує тугу багато хто, віддаючи шану предкам, розмірковуючи над непростими колізіями сьогоднішнього життя-буття. Втім, може, саме на новизну, на несподіваність, породжену молодим талантом, і розраховували фундатори? Що ж, тоді вони стосовно вибору не помилилися.

Пропозиція з-за кордону застала Кармеллу не у веселощах — у горі: щойно померла мати. Можливо, саме під отой настрій і погодилася взяти участь у реалізації проекту. А він був незвичний. Річ у тім, що на території колишньої цісарської Австро-Угорської монархії є понад півсотні полишених цвинтарів: християнських, іудейських, мусульманських. Вони тепер опинилися в різних країнах, на які розпалася імперія. Знайшлися люди, які розпочали міжнародну акцію із збереження пам’яті предків, незалежно від їхніх віровизнання й національності, доведення до ладу і належного утримування місць їхнього поховання. Цій само шляхетній меті мав слугувати і своєрідний реквієм, створювати який випало Кармеллі Цепколенко. І вона справді підійшла до цього нестандартно, по-новаторському. Досить сказати, що музику написано для баяна чи перкусії й ударних — таке поєднання начебто й не зовсім підходить для виконання «цвинтарної музики» (саме так визначила жанр композитор). Але чому ж тоді твір, виконуваний на тлі відеоряду (фотографії з цвинтарів фотохудожника Крістофа Лінгга), так бентежить, вражає душу? Чи ж тільки ота свіжа сумна подія — відхід у небуття матусі — навіяла таку музику?

Дізнався і про таке: Кармелла — дитя двох народів. Мати — вірменка, батько — українець. І по обох лініях доля родини складалася непросто, нерідко — трагічно. Тільки випадковість врятувала життя Кармеллиним дідусеві й бабусі: коли вони, ще геть молоді, поїхали у весільну подорож (а сталося це 1915 року), їхні родини були повністю вирізані. Оселилося молоде подружжя в Києві. Все начебто пішло добре. Та невдовзі розпочалися сталінські репресії, що не оминули й цю вірменську родину: загалом майже три десятки років довелося провести дідусеві у в’язницях і таборах. По батьківській, українській, лінії теж стачило лиха-горя: у дідуся-селянина було одинадцятеро дітей, а живим залишився лише один син — майбутній Кармеллин батько. Він, пройшовши дорогами Великої Вітчизняної війни, не раз був поранений і контужений, а у 32 роки осліп. Та був такої міцної закваски, що у цьому стані не лише поставив на ноги трьох своїх дітей, а й сиріт-племінників... Про все оте Кармелла Семенівна пам’ятає, і її «цвинтарна музика» — саме про злочинність забуття, про вічний борг живих перед тими, кого на землі вже немає.

До речі, премію імені Бориса Лятошинського Національна спілка композиторів та Міністерство культури і мистецтв України присудили Кармеллі Цепколенко за камерну симфонію, кантату для голосу і ансамблю та «цвинтарну п’єсу» під назвою «Знесиллям зламлені народи».

Знають в Одесі, в Європі й навіть далі, за океаном, й іншу Кармеллу Цепколенко — яскравого, оригінального представника «крутого» музичного авангарду, твори якого здатні привернути, утримати увагу будь-якої аудиторії: від студентської до пенсіонерської. Не дивно, отже, що написане з успіхом виконувалося на багатьох поважних міжнародних форумах у Відні та Йокогамі, Нью-Йорку і Бухаресті, інших містах Європи, Азії, Америки.

Не просто інтерпретаторами, а й, чималою мірою, співавторами своєї музики Кармелла Цепколенко вважає передусім таких виконавців, як камерний ансамбль «Гармонії світу», ансамбль «Фрески», дует «Каданс» Івана та Олени Єргієвих, оскільки всі вони здатні заглибитися в авторський задум, дати слушну пораду, внести у твір щось своє. Не могли не зустрітися у творчості композитор-«авангардист» і популярні інтерпретатори нової музики. Щодень збагачуючи одне одного новими ідеями, задумами, вони спільно планують і здійснюють акції для піднесення музичної культури людей у нашій країні, поширення української музики у світі.

Новаторські підходи сповідує Кармелла Цепколенко й у своїй педагогічно-музичній діяльності. Разом зі своїм чоловіком, музикантом і менеджером Олександром Перепелицею, вони підготували науково-методичний посібник «Художні ігри», в якому перекреслили канонічні постулати стосовно виховання майбутніх композиторів і музикантів. Власне, виклали те, чим у своїй практичній роботі в консерваторії вже не один рік керується Кармелла Семенівна: не зациклювати музичне навчання, виховання на класиці, передусім розвивати в юних власні творчі здібності, всіляко долучати їх до сучасної музики — тільки так вони не потраплять у рабство канонів, стануть творцями. І краще, і глибше, до речі, розумітимуть класику. Яскравим «продуктом» такого виховання є власний син Олександр Перепелиця-молодший: навчаючись на першому курсі консерваторії, Сашко став лауреатом міжнародного конкурсу «Срібний дзвін».

Ось уже вісім років поспіль квітневої пори в Одесі відбувається грандіозний міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Два дні і дві ночі нової музики», що захоплює у свій вир сотні композиторів і виконавців з різних міст України, близького і далекого зарубіжжя та тисячі шанувальників авангардної музики. Власне, фестиваль цей став на світовому мистецькому видноколі настільки помітним явищем, що йому вже затісно у визначених під час його народження часових межах — так багато бажаючих узяти участь в унікальному музичному святі та пропонованих для виконання творів. Тому, хоча «пікові» події фестивалю й припадають на дві доби, останнім часом, ще за кілька днів до нього, відбуваються численні концерти-прелюдії, майстер-класи, інші акції, що дають, з одного боку, «розрядку» композиторам і виконавцям, а з другого — насолоду багатьом меломанам, одеситам і гостям міста, які стікаються звідусіль на вже традиційне музичне свято.

— Із самого початку, ще замислюючи фестиваль, — каже Кармелла Цепколенко, — ми чітко визначили його мету: демонструвати найсучасніші досягнення світового та українського музичного мистецтва, новітні ідеї поєднання змісту, форми і виконавства. Причому, аніскільки не імітуючи яксь інші музичні події, яких в Європі, у світі досить...

І справді: фестивальний рух, визнано, він є переконливим показником і своєрідним каталізатором інтенсивності та якості мистецького життя будь-якої країни. Тому в Німеччині, наприклад, відбуваються сотні фестивалів щорічно, з яких десятки презентують саме нове мистецтво — музичне, виконавське, візуальне, аудіовізуальне, мультимедійне тощо. Не поступаються великим європейським країнам активністю в цій сфері й дещо менші за чисельністю населення, такі, скажімо, як Швейцарія чи Голландія. Можна навіть сказати й так: в Європейській співдружності фестиваль — це «свято, що завжди з тобою». Якщо хтось воліє цілий рік перебувати у фестивальному мареві, то має лише переїжджати з міста до міста...

Зважаючи на все оте, Кармелла Цепколенко не раз замислювалася: чому ж у нас в Україні, аніскільки не біднішій на таланти, нічого схожого немає? Чому наших композиторів, виконавців найперше пізнають, поціновують десь там, за кордоном? Це у кращому разі, бо «пробитися» туди без набуття певного іміджу у себе в країні теж надто складно... Поступово дійшла думки: потрібний міжнародний фестиваль на теренах нашої країни, який, з одного боку, став би «вікном в Європу, у світ» для української сучасної музичної культури, а з другого — знайомив би наших співвітчизників з останніми набутками композиторів і виконавців зарубіжжя. Втілити задум у життя було ой як непросто! Це ж треба, щонайперше, аби у солідність, життєздатність акції повірили самі митці. Не сподіваючися тільки на власні організаторські здібності, вирішила звернутися до такого визнаного в усьому світі авторитета, як професор Вищої школи музики в німецькому Фрайбурзі Бернгард Вульф, з яким не раз перетиналися її творчі шляхи, — він погодився стати президентом фестивалю. Та все ж основні турботи, зокрема фінансові, лягли на плечі самої Кармелли Цепколенко і Олександра Перепелиці. Крок за кроком зуміли заручитися підтримкою міжнародного фонду «Відродження», швейцарського фонду «Про Гельвеція», фундації «Ернст фон Сіменс» (Німеччина), Французького та Німецького культурних центрів в Україні, Міністерства культури і мистецтв України, Одеської облдержадміністрації, низки інших зарубіжних та вітчизняних організацій та установ.

Уже перший фестиваль, що відбувся 1995 року,

К. Цепколенко і О. Перепелиця зуміли скомпонувати, мовби унікальний витвір мистецтва. І це вирішальною мірою, можна твердити, одразу ж надало йому слави непересічної акції. Імідж «Двох днів і двох ночей...» рік у рік зростає, набуває нових якостей, дивує несподіванками. Взяти участь у ньому прагнуть визнані мистецькі авторитети багатьох країн. Нинішнього року, приміром, до Одеси приїхали композитори Освальдас Балаускас із Литви й Емануела Балліо з Італії, Михайло Броннер з Росії і Жан-Люк Дарбелляй зі Швейцарії, Майя Вірсаладзе з Грузії і Оскар Кармона з Чилі, Девід Макмуллін із США і Арне Мельнес зі Швеції, Вольфганг Міттерер з Австрії і Ернст Гельмут Фламмер з Німеччини... А вітчизняних композиторів і не перелічити. А ще виконавці — солісти, творчі колективи з багатьох країн світу.

К. Цепколенко беззастережно дотримується раз і назавжди визначеної концепції: через фестиваль «просувати» в мистецький світ музику українських авторів. Ось і на останньому, восьмому, фестивалі приємно вразила вже одна з «прелюдій» — «Портрети українських композиторів-жінок», що їх своєю фортепіанною грою чудово «намалював» відомий німецький музикант Вернер Баро, виконавши твори Юлії Гомельської, Ганни Гаврилець, Людмили Юріної та Кармелли Цепколенко. Доволі несподівана і вражаюча була прем’єра моноопери композитора Людмили Самодаєвої за однойменною поемою Олени Палашек-Сторожук «Танок із тінню». А прем’єра «Реверсії для чотирьох танцюючих трубачів» Володимира Буланова! А аудіовізуальна інсталяція «Тікати, дихати, мовчати» Алли Загайкевич!.. Їх слухали, їм із захопленням аплодували визнані митці з усього світу — і вже це одне є запорукою того, що «вікно» в сучасний світовий мистецький простір українські композитори й виконавці таки прорубують. А ще слід додати й компакт-диски, що їх випускають за підсумками фестивалів в Одесі, численні публікації в зарубіжній пресі, веб-сторінку в Інтернеті... Безсумнівно, фестиваль «Два дні і дві ночі нової музики» став одним із помітних міжнародних здобутків молодої Української держави.

Утім, на рахунку Кармелли Цепколенко — цієї тендітної, але такої невтомної жінки — ще ціла низка доволі помітних мистецьких акцій. Назвемо лише деякі з них: цикл пересувних культурно-просвітницьких концертних програм «Мандрівної Академії Музики», фестиваль «Молода музика України і Польщі», фестиваль нового танцювального мистецтва «Імпровізаційна карусель», міжнародний фестиваль сучасної музики в Монголії, відкриті міжнародні майстер-курси, міжнародні конференції з проблем сучасної музики та інтернет-конфереція, інтернет-журнал музикантів-«авангардистів»... Здавалося б, таке до снаги тільки цілим інститутам чи державним відомствам. Та здійснили все те на громадських, по суті, засадах, Кармелла Цепколенко та її однодумці.

Чи ж оцінено відповідно? Коли запитав про це Кармеллу Семенівну, вона здивовано звела брови: «Авжеж, колегами-композиторами, музичною громадськістю». Я мав на увазі дещо інше: вже кілька років, чував, лежить десь у чиновницьких шухлядах — чи то одеських, а чи столичних — зініційоване громадськістю клопотання про присвоєння К. Цепколенко почесного звання України, та ніяк у них руки не дійдуть, аби підсунути документ на підпис начальству... Втім, Кармелла Цепколенко про те чи не знає, чи просто не згадала. Вона любить свою справу, якій присвятила життя: виховує молоду парость композиторів і виконавців, пише музику, пропагує українське мистецтво в себе вдома й за рубежем. І по-дитячому безпосередньо радіє, якщо його десь там помічають, цінують. Отже, цінують і її Україну.

Одеса.