Ну й хай не йде гора до Магомета

Юрій Россада — один з тих «консерваторів», який виховувався на відповідальності перед людьми. І на совісті. Він розмірковує приблизно так: поки там врегулюється ринок, поки зелений товар сам потече до Києва, я зі своєю службою повинен подбати, щоб кожен мешканець рідного міста, особливо діти і хворі, мали здоровий харчовий раціон.

І щоб за доступною ціною. Бо коли не втручатися у постачання продукції, не створювати державну конкуренцію приватним постачальникам, ціни можуть «зашкалювати». Він це знає, бо в торговельній, постачальницькій сфері працює не один десяток літ.

І ось що він творить, Юрій Іванович. Щоліта, як тільки починає текти на ринки Києва всяка городина, він зі своєю командою, з керівниками столичних районів, здійснює, як це нині модно казати, інтервенцію у цю справу, простіше кажучи, проводить широкомасштабні ярмарки.

Досвідчений і хитрий кон’юнктурник убиває тут не двох, а трьох зайців. По-перше, залучаючи до ярмарку господарства, з якими Київ має партнерські стосунки (допомагає їм насінням, міндобривами, засобами захисту рослин), істотно впливає на ціноутворення, оскільки собівартість продукції у цих господарствах значно нижча, ніж у сусідів. Скажете, а навіщо Россаді так битися за ціну картоплини чи огірка? Не входить це в його службові обов’язки, ринок її регулює.

Займається Юрій Іванович ціновою політикою тому, що це прямо пов’язано з міським бюджетом. У Києві сотні, тисячі дитячих ясел і садків, дитбудинків, лікарень, шкіл, які утримуються міським бюджетом, і тому кожна копійка, зекономлена на помідорі чи яблуці, зберігає міську фінансову скриню.

По-друге, проведення ярмарку дає можливість міській владі реально оцінити справжній попит населення на ту чи іншу продовольчу категорію і таким чином точно вирахувати, скільки треба заготувати на зиму коренеплодів, засолити овочів, закупити фруктів. Тут уже кожна помилка болюче відбивається на фінансуванні галузі. Заготуєш мало — викличеш нарікання людей (уявіть собі, що отак враз і скінчилася картопля в магазинах, лікарняних та дитячих закладах), заготуєш забагато — товар не продасться, пропаде. А на нього ж свого часу було взято кредит у банку!

І третій заєць — це просто початок заготівлі продукції на зиму. Запитайте будь-яку господарку, де вона охочіше купує овочі для консервації — на базарі чи на ярмарку? Якщо вона хоч раз побувала на ярмарку, з упевненістю можна сказати, що більше вона для цієї мети на базар не піде.

Третій заєць — то не прямі функціональні обов’язки Юрія Россади. То вже людська совість. Так він виховувався, щоб думати й відповідати за кожну київську сім’ю. Так він і діє. Інакше просто не може.

Певно, немає в Києві сім’ї, коріння якої не впиралося б у міцний чорнозем. І хто б ми не були: управлінці, інженери, вчені, — нас тягне до землі, її бідами ми переймаємося.

З селянської хліборобської родини столичний мер Олександр Омельченко. З давніх гречкосіїв Юрій Россада. Тож не дивуймося, що київська влада давно і послідовно займається хлібом і картоплею нарівні з суто міськими проблемами. Причому не так собі, на ходу, а з усією глибиною і професійністю. Аж до того, що в апараті існує ціле управління, яке займається хліборобськими проблемами.

Скажете: а для чого? Що, немає чим більше Києву займатися? Знову підкреслимо: ми не німці, і не французи. У нас свої проблеми, яких, крім нас, ніхто не вирішить.

До всіх, очевидно, докотилося, яка битва за хліб розгорнулася минулого року між міською мерією, керівництвом держрезерву та іншими підрозділами. Боротьба ця була жорстокою. Бо йшлося не про абищось, а про те, буде в киян досить хліба на зиму та весну чи ні. І за такою ціною продаватиметься круглий буханець, щоб він був по кишені найбіднішому пенсіонерові чи каліці.

І битва та зчинилася через перипетії ринку (якби то він був цивілізованим!) і окремих спритників-чиновників, які хотіли нагріти руки на копійчині того ж пенсіонера чи інваліда.

Щоб здешевити хліб у Києві, коли проявилася явна тенденція до його подорожчання, міське керівництво знижувало вартість оренди землі та приміщень, у яких «проживали» хлібні підприємства, розсилало емісарів не тільки до хлібних місць України, а навіть у далекий Казахстан, шукаючи, де б подешевше купити жито-пшеницю. І вже коли, здавалося, знайшли сподіване, викинув «фортель» і держрезерв: він став здирати з київської мерії ледь не вдвічі більші кошти за зберігання зерна, ніж було закладено в контракті.

Я власними очима бачив, якими чорними ходили в ті дні Омельченко, Россада, інші керівники міста.

А тут заходилися інші спритники приватизувати «Київхліб», «Київмлин» та інші «хлібні» об’єкти. Досвід же інших областей невідпорно свідчив: як тільки потрапляли подібні підприємства до рук приватників, ціна на хліб у магазинах негайно підскакувала.

Після довгої, впертої боротьби і тут виграла столична влада. Як результат, київський хліб залишився найдешевшим в Україні. Цікаво, що інші регіони України теж не витримали, побігли за столицею, і хоч не так помітно, як у нас, а все-таки знизили ціни на хліб. Виходить, не обов’язково йти за ринком, похнюпивши голови, можна, якщо захотіти, реально брати його за віжки.

— Ви не знайдете, — каже Юрій Іванович, — жодного регіону, де б існувала така політика цін. Хай це, може, і проти ринкових правил, але Київрада на своїй сесії встановила шкалу, вище якої міська держадміністрація не має права піднімати ціни на найнеобхідніші для людини харчі. У деяких регіонах пробують знизити ціни на хліб, зменшивши вагу хлібини. Ми не можемо навіть уявити, щоб така політика здійснювалась у столиці. Бо хліб — це основне в раціоні малозабезпечених киян. А таких у нас — понад 700 тисяч.

Але пройшовши через усі уроки ринкових відносин, батьки міста задумались: якщо не так просто знайти недороге зерно, то, може, не слід чекати, поки гора прийде до Магомета, а самим іти до гори, коштами, технікою, добривами впливати на продовольчий ринок України, тобто зарані брати участь разом із сільськими виробниками у вирощуванні зерна, і за цінами, заздалегідь обумовленими, купувати його для столичних жителів.

Так у Києві була створена ціла система, яка от уже кілька років безвідмовно діє на благо людей.

— Ось недавно, — каже Юрій Россада, — я зібрав у себе фермерську асоціацію. Ми не просто поговорили, які труднощі нас очікують, як найвигідніше для міста закупити зерно, овочі, фрукти. Ми говорили, як нам разом виростити наступного разу такий урожай, який би забезпечив потреби не тільки киян. І знову ж таки ми не обіцяли, ми надали фермерським господарствам, які з нами працюють, конкретний товарний кредит — 3 тисячі тонн селітри, якої в першу чергу потребують хлібороби.

Знову ж таки: чи потрібно міській владі займатися підтримкою фермерського руху в Україні? За службовим обов’язком — ні. А за державницькою позицією Олександра Омельченка, Юрія Россади і всієї владної команди — просто необхідно. Не чекати ж, поки прийде гора до Магомета.

— У головному управлінні роботи з фермерами, — продовжує Юрій Іванович, — вивчають ринкову ситуацію на селі, контактують з тисячами сільських фермерських підприємств, щоб підтримати їх, допомогти, а як результат — забезпечити киян повним набором продовольчого столу — від хлібних виробів до овочів і фруктів. Причому ми залучаємо до співпраці з містом усіх, хто хоче, на основі вільного ринку й конкуренції. Ви знаєте, мені якось не по собі було, коли дізнався, що акціонерному товариству «Оболонь» в деяких містах України намагалися ставити заслін при ввезенні до них живої продукції. А ми відкриті для всіх. Будь ласка, везіть до Києва все, що виробили і виростили. Чим більше його буде, тим нижчі ціни будуть для споживача.

До речі, ще один штрих до цінової політики київської адміністрації. Коли настала баштанна пора, служба Юрія Россади днювала й ночувала в південних областях, річкових портах, щоб якомога більше завезти до столиці кавунів і динь. Не тільки для того, щоб цих овочів було в Києві більше, а насамперед щоб створити конкуренцію для приватних комерційних структур. І якщо ви ходили на базар, то помітили, як швидко ціни на кавуни й дині опускалися вниз. Причому, були вони меншими, ніж у самих баштанних областях — Одесі, Миколаєві, Херсоні. А хто відпочивав у Криму, мабуть, переконався, що везти джанкойські кавуни до Києва цього року було нерентабельно — ціни навіть у Джанкої на цю продукцію були не нижчі за київські.

Так що ж ми маємо в місті перед зимою? Чи треба тривожитися киянинові перед холодною порою за ситий і вітамінний стіл? Ось кілька цифр.

Як повідомив Юрій Россада, з травня до листопада до київської столиці завезено понад 60 тисяч тонн плодоовочевої продукції (мається на увазі та кількість, яка здійснена організовано, тільки міською владою). На зиму заготовлено понад 15 тисяч тонн картоплі, 3020 тонн цибулі, 5 тисяч тонн капусти, 2116 тонн інших овочів. І головне — все це у найширшому асортименті, критерієм якого служить борщовий набір. Нагадаємо, що левову частку цієї продукції плюс різноманітні фрукти й соки буде передано лікарням та дитячим закладам. Але й овочеві магазини, як сказав Юрій Россада, матимуть усе, що виростила для нас природа.

Окреме слово про соління і «солістів» — людей, які власними руками й умінням, що йшло до нас від діда-прадіда, заготовляли на зиму різні соління. Треба було бачити й скуштувати, що то були за витвори мистецтва, оті квашені огірки, помідори, гриби, капуста, навіть кавуни, від яких аж угиналися столи під час виставки-конкурсу, влаштованої усіма плодоовочевими базами Києва. Комісія, яка мала визначити найкращих майстрів цього древнього ремесла, забуваючи, що вона має бути безсторонньою, ні-ні та й прицмокувала, куштуючи ті чи інші страви. А гості — так ті просто «викликали на біс» найкращих майстрів. Облизуючи пальчики, журналістська братія не змогла не задати Юрію Івановичу традиційне, але трохи заковиристе запитання. Мовляв, ми звикли до виставкових зразків будь-якої продукції. Так от, чи будуть оці харчі такими ж смачними і в магазинах, як тут?

За нього відповіли майстрині. «А ви пройдіться по овочевих магазинах нині — і через місяць-два спробуйте відрізнити те, що оце скуштували зараз, і те, що купите», — сказали вони.

Зберігає київська влада, не дає розповзтися по руках традиційні овочеві бази, овочеві магазини. Навпаки, не було власної бази в Деснянському районі — тепер є. Бо на 400 тисяч населення, яке проживає там, на численні лікарні й дитячі садочки має районна і міська влада гарантовано заготувати всю необхідну, першочергову продовольчу продукцію, стверджує Юрій Россада. Не чекаючи, поки всі ці процеси врегулюють ринкові відносини. Цього вимагають від нього совість, службові і депутатські обов’язки.