Нещодавно я вирушила в поїздку. Спілкування з попутниками наштовхнуло до роздумів не вельми веселих.
Поїзд Москва—Одеса зупинився на Вінницькому вокзалі. Увійшли троє молодих пасажирів, які розташувалися по сусідству. Напевно, родичі, оскільки одразу почали розмовляти про щось своє. З глибокої корзини вистромив голову гусак і подав голос, нібито приєднуючися до спільної розмови.
— Були в селі за 80 кілометрів від Вінниці, —зреагував на мою посмішку старший хлопець, — тітка подарувала гусака до свят, а ми не знаємо, що з ним робити, як пір’я обскубти.
— А ви міські? — питаю хлопця, хоча й бачу, що він з села.
— Ні, я сільський, а мешкаю в Одесі, працюю будівельником. Після армії одружився на одеситці, —кивнув він на молодицю, яка сиділа поруч.
Але мене зацікавило не подружжя, а їхній родич, високий, під два метри на зріст, з богатирськими руками і рум’янцем на всю щоку хлопець. Тільки попри весь його богатирський вигляд, було в ньому щось жалюгідне. Давно нечесане та й немите довге волосся, зношений одяг, з якого явно виріс — от-от полізе по швах, на ногах стоптані старі напівчоботи. Назвався хлопець Миколою, повідомив, що доводиться міському будівельникові двоюрідним братом.
Молоде подружжя дістало газети й занурилося в читання. Миколі теж дали газету. Він подивився на неї, як на міну сповільненої дії, і відклав у бік.
— За десять років у школі ти хоча б читати навчився? — запитав брат. Микола зашарівся, засовався на сидінні, кинув на газету якийсь невидющий погляд, але читати не став. Міські взяли по цигарці та пішли в тамбур, а ми з Миколою розбалакалися. З’ясувалося, що живе він у глибинному селі. Далеко від траси та залізниці. Окрім нього, в матері ще четверо молодших братів та сестер, які навчаються у школі. Вчителями там переважно свої, що закінчили десятирічку, випускники. У школі працює й мати. Прибиральницею. Платять їй кількадесят гривень, яких ледь вистачає на хліб і цукор. Живуть здебільшого за рахунок городу та невеликого домашнього господарства: кури, гуси, кабанчик. Від перепадів струму в електромережі телевізор і холодильник давно зламалися, відремонтувати немає за що. Взагалі в селі світла частіше немає, ніж є, радіо мовчить. Опалюють хмизом, який возять санками з лісу — вугілля не по кишені. Хліб у село привозять у кращому разі двічі на тиждень. Земельний пай не отримали — у колгоспі не працювали.
— Жити в селі дуже важко! — підсумував свою розповідь Микола.
Йому 18 років. Після школи ніде не працював. Тяжко... Щоб продовжити навчання, не вистачає знань. Звідки їм узятися, коли навчають свої ж випускники? Та й бажання немає.
— Чого в армію не йдеш?
— Може, й піду, — задумливо відповів хлопець, — але, кажуть, на службі теж погано.
Тут повернулися міські. Вони пояснили, що взяли Миколу до міста «світ» показати. Надто вже дрімуче життя в селі, навіть газети ніхто не передплачує. А тут немає нічого дивного. В нашому, наприклад, багатоквартирному будинку є лише один передплатник. Листоноша ходити відмовляється через одну газету. І це в Одесі! Ну, покажуть «світ», а далі що? Схоже, таким хлопцям, як Микола, взагалі подітися нема куди. В селі — важко, навчатися — ліньки, а в армії — погано. Куди такого притулиш?
Явище це аж ніяк не сьогоднішнє. Як тільки в 50-ті роки селянам почали видавати паспорти, побігли вони з села, наче від чуми. Вони, справді, тяглися до світла, аби тільки не місити сільське болото. А в 60-ті роки, коли позбавили людей можливості утримувати курку на подвір’ї, залишили без натуроплати, всіляко заохочуючи тих, хто «підсів» на міську «варьонку», процес міграції ще більше посилився. «Наближення» села до міста змусило переважну частину молоді попрощатися з рідними місцями. Але ж можна було спрямувати молоді руки на будівництво шляхів, газифікацію, облаштування соціального побуду на селі, щоб уникнути такого явища, яке потім повернулося бумерангом.
Минули десятиліття, але нічого не змінилося. Молоді так і шукають «світ» у місті, бо село залишається темрявою й донині. Безперечно, таким, як Микола, можна дорікнути за інфантильність, лінощі, обломовщину... Але чи тільки вони винуваті в цьому? Система з дитинства привчає людину до утриманства, позбавляє потреби самостійно мислити, шукати та знаходити свою справу. Не один колгоспний селянин, наче раб, звик робити все за вказівкою, отримуючи на добове харчування, і радий цьому.
Зрозуміло, що ніхто не поїде в село будувати світле майбутнє. Але це можуть зробити ті, хто живе там, за підтримки виваженої державної політики. Якщо село залишиться в’язницею для молоді, майбутнього нам не бачити. Тільки досі панує інший принцип: усе найгірше — селу, наче воно завинило перед державою.
А поки що ми виховуємо цілі покоління, яким нічого не треба, тільки б існувати не напружуючися. Про який рух уперед можна мріяти?
 
Одеса.