Середина робочого тижня, восьма двадцять ранку. На посадку подається електропотяг сполученням Ірпінь—Борщагівка. Усі нарешті розмістилися. Рушили. У вагоні — наче у вулику.
— Станція Біличі, вихід ліворуч, наступна станція Новобіличі, — повідомляє машиніст.
Минуло близько десяти хвилин, коли пасажири збагнули, що електричка й досі стоїть у Біличах. Стурбованість поступово зростала, всі сподівалися на пояснення, але машиніст мовчав. У стані невідомості довелося чекати з півгодини. І жодного пояснення за цей час люди так і не почули. Нарешті потяг рушив, точніше — ледь-ледь поповз.
— З такими темпами ми й до вечора не доїдемо, — знервовано сказала якась жінка. — А в мене зустріч о пів на десяту...
Ось і Новобіличі. І знову довга зупинка.
— Та що ж це відбувається? — не витримує літній чоловік.
А у відповідь — тиша.
Аж під’їжджаючи до станції Святошин, всі побачили причину затримки — важку техніку, шпали та людей у жовтогарячій формі, що метушилися на коліях.
Пасажири теж люди і розуміють: колії потрібно ремонтувати. Але й залізничники мали б ставитися до пасажирів з більшою повагою та розумінням.
Ніхто з працівників залізниці не зважив на те, що люди спізнювалися на роботу, хтось не встигав на важливу зустріч, а хтось — на поїзд чи літак. І, звичайно, ніхто так і не пояснив причин затримки і не вибачився за тимчасові незручності...
P. S. Тим часом у витягу з «Правил перевезень пасажирів, багажу... залізничним транспортом України», який є у кожному вагоні електропотягу, зазначено: «Пасажир має право на безпечне і своєчасне доставлення до місця призначення, встановленого у проїзному документі...»
