За двадцять кілометрів від Черкас, на чигиринській трасі, — поворот на село Леськи. Помітивши двох чоловіків з велосипедами, запитую:
— Що це за пам’ятник у скверику?
— Був такий знаменитий хлібороб Байда, двічі Герой Соціалістичної Праці. Тепер од його справи тільки байка залишилася.
Цікавлюсь, чому так?
— Нікому ні село, ні господарство не потрібні. Все пішло прахом.
— А може, й від людей щось залежить? — завважила, угледівши дві пляшки пива, що супроводжували їхню чоловічу бесіду.
— Авжеж. У мене є хліб і до хліба, — продовжував говіркий. — Маю теплиці, вирощую овочі майже цілий рік. Черкаси — під боком. Нікому не кланяюся: «Дайте субсидію». Сам заробляю на зошити й підручники дитині, собі — на пиво. Але душа болить. Таке могутнє господарство! А тепер — руїна...
Справді, то було унікальне господарство, відоме далеко за межами України. Саме тут розробляли стандарти хімічного обробітку полів. Саме звідси пішов у світ сконструйований механізатором Григорієм Байдою комбайн для збирання кукурудзи «Херсонець-7». А які врожаї були: по шість тисяч тонн зерна збирали на рік! По тисячі центнерів кормових буряків — з гектара! По шість тисяч кілограмів молока доїли від кожної корови! Нині ані органіки, ані мінеральних добрив достатньо немає. Земля виснажується, тваринництво занепадає. А що люди? Вони ладні працювати день і ніч, тільки б повернути славу села, заробити дітям на щастя, собі — на старість.
З такими думками прийшла два місяці тому на посаду директора сільськогосподарського товариства «Дніпро» Любов Рева. Точніше, обрали її односельці.
— Є в нас млин, олійня, хлібопекарня, є консервний і цегельний заводи, — розповідає Любов Петрівна. — Є будівельна бригада, маємо чудові, хоч і давні, зате дуже точні верстати. А ще — своя пилорама. Якби все це працювало на повну потужність, то прибутки були б. А поки що — мільйон триста тисяч гривень боргу! Відсутність законів, які сприяли б розвиткові сільського господарства, — наша біда.
Селяни з вдячністю згадують, як у 2000 році держава їм трішки зарадила. Почав відроджуватися ентузіазм, зажевріла надія на краще. А згодом знову — жодних дотацій, закупівельні ціни на продукцію знизилися вдвічі. Електроенергія подорожчала. Нової техніки немає. Консервний завод рік простояв, бо нічим було сплатити за спожитий газ. На кожній ділянці — свої негаразди.
Засмутився б, мабуть, славнозвісний Байда... Та й Іван Клименко, з ініціативи якого побудовано все те, що й сьогодні є гордістю села: Будинок культури, школа... Чи не здивувало б знаних хліборобів, що доярки не мають білих халатів! У кращому разі — чорні або темно-сині, а то й зовсім без них працюють. Що в селі немає навіть дошки пошани, бо на її оформлення також гроші потрібні. А рівнятись є на кого. «Наш золотий фонд», — каже керівник господарства про операторів машинного доїння Ніну Мигаленко, Валентину Міщенко, Людмилу Заболотню, Галину Тарасюк, Василя Харенка.
Механізатори Володимир Шамрай та Микола Гайцанюк так добре знають техніку, що навіть самотужки майструють запчастини до «Джон Діра». Не пасуть задніх молодий механізатор Михайло Івченко, їздові Іван Попович та Олексій Насонов.
Саме такі люди, як вони, забезпечують хліб і до хліба. Попри всі перебудови, реорганізації, експерименти, вони — подвижники, як і сільські вчителі. Бо тільки ентузіасти можуть працювати в школі за таку низьку зарплату. Та ще так добре, щоб одинадцятикласник Григорій Антонюк на районному конкурсі знавців української мови здобув перше місце, а шкільну туристичну команду у зльоті-поході «Свій шлях» визнали однією з кращих серед команд області.
Нестатки не затьмарюють настрою народних талантів, на які так багате правічно козацьке село Леськи. Слюсар Іван Пахаренко складає гуморески, вірші. Пісні на його вірші виконує сільський народний хор, а музику до них пише механізатор Микола Іванов.
— Раніше люди співали частіше, — з жалем прохопилася Любов Петрівна. — І все ж... людям свято потрібне.
Ще зовсім недавно День працівників сільського господарства у Леськах поєднували з Днем села. Пенсіонерам вручали розкішні короваї.
— Нині, — каже голова профспілкового комітету господарства Василь Боровик, — людей також відзначили. Кращим із кращих — грамоти, подарунки. За нинішніх умов — це теж немало.
Людям свято потрібне... І впевненість у дні завтрашньому.
Черкаська область.
