Коли я служив на Тихоокеанському флоті, у нас у гарнізоні був такий випадок. Під час роботи хлібопекарні зірвалася одна з транспортних люльок і замкнула ланцюг. Лінія зупинилась, а в печі ще залишалося півтонни хліба. Вихід у пекарів був один: погасити піч, дочекатися, коли вона охолоне і тільки потім усунути несправність. Та врятувати хліб не було можливості.
Тоді наш матрос Іван Османов одягнув ватні штани, тілогрійку, шапку, облив себе водою і поліз у піч. Тяжка, виснажлива була робота. Він витягнув усі форми і усунув неполадку. На ранок мешканцям гарнізону доставили свіжий хліб.
Такі епізоди супроводжують мене упродовж усього життя. Вони виникають у пам’яті, не дають забути про них ні на хвилину.
Народився і виріс я в Україні, в Сумській області. Тяжке дитинство випало моєму поколінню: війна забирала життя найближчих і найрідніших. Після війни я вступив до сільськогосподарського технікуму. Став агрономом, а коли почалося освоєння цілинних земель, поїхав до Казахстану вирощувати там такий потрібний країні хліб. Тепер я хворобливо реагую на зневажливе ставлення до нього.
Одного разу в Лівадії я розговорився з однією жінкою, котра в сімнадцять років потрапила до фашистського концтабору. Я запитав, про що вона найбільше мріяла за колючим дротом? І Єфросинія Михайлівна відповіла: «Про хліб. Запах хліба просто переслідував мене...»
...Пригадую, якось побував у матроській їдальні берегової бази. Обід наближався до кінця. На деяких столах лежали шматки хліба. Чергові по їдальні байдуже змахували їх до бачків. Один шматок упав, ніхто не звернув на це уваги. Літній мічман підняв його і докірливо похитав головою:
— Забули ціну хліба... Непорядок!
... І знову згадалося: на донецькій землі, неподалік станції Дружківка, стоїть пам’ятник. На постаменті напис: «Комсомольцям, які загинули в битві за хліб».
Це було 1921 року. Замерзли корпуси цехів, затих веселий перестук верстатів. Потрібен був хліб. Спорядили в поїздку валку. Через тиждень селище облетіла радісна звістка: «Хліб везуть!». Усі мешканці — і старі, й молоді — вийшли назустріч. Дедалі ближче валка. І раптом запанувала тиша. Потім надривно закричали жінки, заплакали діти. Чоловіки зняли шапки. На передніх підводах лежали мішки з хлібом, а на шести інших — порубані махновцями комсомольці. Їх було чотирнадцять осіб.
... А як забути блокадний Ленінград? Льодовою дорогою життя шофер віз борошно. Відмовив мотор. На ремонт згаяв майже годину. Тим часом вода в радіаторі захолола. Якби вона замерзла, радіатор розірвало б і борошно залишилося б на кризі Ладозького озера. Шофер, не довго думаючи, зняв свої рукавиці, облив їх бензином, поклав під радіатор і підпалив. Під кінець шляху руки героя були обморожені, але ленінградці отримали-таки довгоочікуваний хліб.
Ялта,
Крим.
