— У 1946 році на території локомотивного депо Львів-Захід розформувалася 25-та військова колона. Це було спецформування Міністерства шляхів сполучення СРСР, яке обслуговувало на фронті залізничний транспорт. У складі цієї колони на посаді помічника машиніста, машиніста паровоза, машиніста-інструктора я пройшов піввійни. У її складі й потрапив у депо. За плечима були Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту, Томський електромеханічний інститут інженерного транспорту, великий практичний досвід. Тому призначили мене головним механіком, хоча просився я водити паровози.
Працювалося тоді надзвичайно важко, бо техніка була стара і зношена, а потік вантажів зростав. Люди трудилися вдень і вночі. Не було потрібних верстатів, інструментів. Якось трапився такий випадок: для ремонту локомотив підняли на потрібну висоту і враз відмовив домкрат. Паровоз завис у повітрі. Що робити? Дехто розгубився і зник. Я взяв відповідальність на себе. Дав команду ремонтникам, щоб підклали під багатотонний локомотив... шпали. Наскладали їх йому аж під «живіт» і «посадили» його на них.
Нам вдалося збільшити кількість охоплюваних піднімальним ремонтом паровозів з чотирьох до шістнадцяти, скоротити час промивання. Був я тоді молодим, сильним, здоровим і цілком віддавався роботі. Часто доводилося ночувати в цеху.
У 1956 році депо отримало перші тепловози ТР-2, а я на той час був уже головним інженером. Незважаючи на значний практичний досвід, тепловозів майже не знав. Треба було вивчати. Два роки навчався у Москві. Підшуковував фахівців, які забезпечували б обслуговування і експлуатацію тепловозів. Серед них запам’ятався Іван Іванович Ликов. Він чудово знав елекротехніку, паливну апаратуру.
У середині минулого століття особливо гостре було питання житла. Більшість не мали його взагалі. Вирішили зводити власними силами. Так я зайнявся будівництвом. Залучив усіх, кому потрібне було житло. «Хочеш мати власну квартиру — будуй її своїми руками у вільний час».
Важко було з будівельними матеріалами. Діставали їх з великими труднощами. Врешті вирішили виготовляти самі. Цех промивання переобладнали під дільницю виготовлення блоків та панелей, а його перенесли в інше місце. На одному підприємстві, з яким ми співпрацювали, побачив потрібний верстат. Випросив його у господарів, встановив, налагодив, і справа пішла. Блоки, які замінювали цеглу, виробляли зі шлаку і цементу. На основі цього матеріалу виготовляли й панелі. Якість виробів випробовували рейкою. Вона була нашим основним лабораторним приладом. Якщо від удару рейкою блок не розбився, то йшов у роботу. Невдовзі на Левандівці з’явилася вулиця Машиністів, а на ній — тридцять один будинок з мезоніном.
Звістка про нашу вулицю дійшла до владних коридорів. Приїжджав подивитися на нашу роботу перший заступник секретаря обкому партії Мазур. Рекомендував наш досвід для наслідування. З’явилося в нас чимало замовників на будівельні матеріали. Невдовзі ми почали будувати двоповерхові будинки. У 1961 році мене призначили головним інженером служби локомотивного господарства залізниці. У ній працював до 1980 року. Сумую за тими нелегкими роками праці у депо. Мені доводилося бачити, як від перевтоми плакали чоловіки... За п’ятнадцять років, коли я був нерозривно пов’язаний із цим локомотивним підрозділом, на ньому змінилося, якщо не помиляюся, сім начальників. Із них, на мій погляд, найбільший внесок у розвиток депо зробив Валентин Митрофанович Сорвін. Це при ньому майже втричі збільшився випуск локомотивів після капітального ремонту. Він був людиною прогресивних поглядів. Радо сприймав усе нове.
Дуже добре, що нинішнє керівництво залізниці багато будує. Будуючи для себе, ми будуємо для України. Пройдуть роки, зміняться люди, а добра пам’ять про них житиме у красивих спорудах. Ось уже понад двадцять років я — на заслуженому відпочинку. Є час і для сім’ї, і для інших справ. У молодості його не було. Приємно мені, що дожив до такої визначної дати підприємства. Хочу, щоб локомотивне депо Львів-Захід і надалі утримувало статус одного з найавторитетніших підприємств магістралі...
