Життя і побут кримчан, яких доля й незрозумілі політичні ігри сусідньої держави відірвали від рідної землі й закинули до Києва, поступово стабілізуються. І насамперед завдяки підтримці столичної влади та небайдужих людей. Як виявилося, проблеми й потрясіння згуртовують — створюють націю...

Хтось зупинився у друзів чи родичів, але більшість прийняли столичні й прикиївські санаторії, бази відпочинку, табори, готелі. За даними міського координаційного центру допомоги переселенцям з АРК, кримчан приймають 14 баз. Понад сотню осіб тимчасово розмістили в одному з санаторіїв Пущі-Водиці. З ними працюють волонтери, соціальні працівники, психологи, юристи, медики, педагоги, спеціалісти центру зайнятості. Дітей влаштовано у школи й дитсадки.

Що підштовхнуло ваші родини залишити Крим, як почуваєтеся вдалині від дому і що плануєте робити далі? Ці запитання поставила переселенцям.

Ельмаз разом із чоловіком, мамою та двома дітьми (6 і 7 років) переїхала з Євпаторії. В Криму залишилися батько й брат. Їхня родина в 1991 році повернулася після депортації з Узбекистану. Починали з нуля. Нещодавно завершили спорудження власного будинку. І вона сама, і її чоловік, і її мама — медики, працювали в пологовому будинку.

— Нам було дуже страшно, коли в місті з’явилися військові, а особливо, коли в новинах почали повідомляти, що хтось приїжджає в Крим, підриває будинки. Розказували, що почали зникати люди. І ми вирішили їхати. Добралися спокійно. Зараз важче до Криму потрапити, ніж виїхати. У Києві на вокзалі зателефонували на «гарячу лінію». Приїхав чоловік і привіз сюди. Прийняли нас дуже добре! Донька вже пішла в школу на Подолі, а синочок — до дитсадка. Тут нам теж пощастило: на вулиці жінка, дізнавшись, що ми приїхали з Криму, запропонувала свою допомогу і влаштувала нашого хлопчика в приватний дитсадок, оплативши його навчання. Нам узагалі багато людей пропонують гроші, але ми — не жебраки, ми не можемо їх узяти. Тим більше що мій чоловік Осман днями пройшов співбесіду і влаштувався на роботу лікарем-гінекологом у медичну фірму «Борис». А я працюватиму в салоні краси на Хрещатику. В Києві набагато більше перспектив! Хочеться щиро подякувати всім, хто нам допомагає, і від себе, і від наших дітей: їм тут дуже подобається! Але я сподіваюся, що колись ми повернемося додому...

Ільвіна з Бахчисарайського району приїхала з чоловіком, його молодшою сестрою та дітками (2 і 4 роки) (на знімку Ільвіна зі старшим сином).

— Наша родина теж на початку 90-х повернулася до Криму з Узбекистану. А до Києва ми виїхали тому, що в нашому селі й Бахчисараї з’явилися російські військові з автоматами, БТРи, постійно чули про «тітушок». Ми опинилися в атмосфері страху й паніки. Моя приятелька, яка поїхала до Києва трохи раніше, написала нам координати. Зібралися дуже швидко. Вдома лишилися батьки. Але тут нам дуже подобається. Чоловік уже влаштувався на роботу на будівництво. Діткам організовують екскурсії, концерти. А ми допомагаємо волонтерам на кухні.

Олена з донькою (6 років) приїхала з Сакського району:

— Я боюся за життя своєї дитини: раптом стріляти почнуть. Я народила доньку, щоб вона жила й росла українкою, кримчанкою, а не росіянкою. Через мої погляди й через те, що я переїжджаю на материк, від мене відвернулися всі друзі й родичі. Навіть мама і коханий чоловік!.. Ну й нехай. Хоча дуже прикро... Нині я шукаю роботу: будь-ким і будь-де, аби взяли.

Сусанна — кримська татарка із Сімферополя — разом із чоловіком з дня на день чекає на народження сина. Зізнається, що теж боїться росіян, які нині хазяйнують на півострові.

Сергій (ім’я змінено) покинув Севастополь, побоюючись переслідувань:

— Ми з братом (він залишився в Криму) жили в соціальному гуртожитку. Друг брата був активістом, сам роздруковував і роздавав проукраїнські листівки перед референдумом. Його побили казаки, привезли в гуртожиток, влаштували обшук. Добре, що брат устиг паспорта сховати... Я з багатьма друзями посварився, тому що вони за Росію, а я за Україну. Зараз у Севастополі люди грошей не можуть зняти, нічого не можуть купити. Брату стипендію не платять. Картку заблокували, і він навіть на навчання не їздить, бо на дорогу немає грошей... Якщо все заспокоїться і Крим знову стане українським, то я повернуся. А поки що працюватиму тут.

Ілля, який приїхав з Ялти разом із батьком, теж вирішив не сидіти склавши руки. Він став одним із волонтерів координаційного центру.

— Ми допомагаємо жителям Криму, таким же, як ми. Про всі потреби пишемо в нашій групі в Facebook і того ж дня все задовольняється. Завдяки киянам ми забезпечені всім необхідним. Приїжджали представники Міносвіти й київської влади, збирали нас в актовій залі, відповідали на запитання кримчан.

Чимало людей не хочуть відкрито говорити про причини переїзду — бояться за родичів, які залишилися в Криму. Майже всі переселенці просили не фотографувати їх і не вказувати прізвищ, але з готовністю розповідали про своє становище й дякували киянам за допомогу.

До санаторію і справді плавом пливуть небайдужі з подарунками для дітей і дорослих. Приносять не лише продукти. Кілька приміщень дощенту заповнені одягом, предметами гігієни, медикаментами; ігрова кімната — іграшками й книгами, а коридор — телевізорами (щоб тамувати й інформаційний голод). Усіх кримчан обстежили лікарі-спеціалісти: терапевт, педіатр, кардіолог, невропатолог, ендокринолог. Зробили лабораторні аналізи, ЕКГ, УЗД, виміряли тиск та рівень холестерину. Заведено медичні картки, з якими люди можуть звернутися по допомогу до будь-якої столичної лікарні.

Переселенцям сприяють в оформленні соціальних виплат, пошуку роботи, їх консультують юристи і психологи. Щоб кримчани якомога скоріше здолали пережитий стрес.

Фото автора.