Конституцією Україна проголошена демократичною і соціально-правовою державою. Тому високі державні особи зобов’язані докладати максимум зусиль, щоб задекларовані цінності стали реальністю. Це особливо необхідно тепер, коли в суспільстві відбувається поділ громадян на багатих і бідних. Їх сьогодні розділяє прірва, а конфлікт інтересів практично не розв’язати.

 Клас багатих людей з’явився неймовірно швидко. Але процес нагромадження власності проходив не в результаті високопродуктивної праці і законної економічної діяльності, а під час простого перерозподілу державної власності на користь невеликої групи людей.

На мою думку, приступити до будівництва стабільного суспільства можливо, тільки використавши досвід економічно розвинених країн світу. В них співвідношення прибутків 20% багатих відносно доходів 20% найбідніших становить: у США 8,9, Німеччині 5,7, Японії 4,3, а в Україні — майже 30. І чим вищий рівень життя, тим менша різниця в прибутках і тим простіше регулювати конфлікти між цими людьми. Збалансувати прибутки, зняти соціальну напруженість і закласти підгрунтя співробітництва можливо лише завдяки соціальному партнерству.
Партнерські відносини роботодавців і найманих працівників — це не платонічне кохання, а насамперед баланс економічних інтересів. Річ у тому, що роботодавці зацікавлені в максимальному прибутку, а наймані робітники — у максимальній заробітній платі. Тому інтереси обох країн перебувають у неминучій суперечності.
За такої ситуації руйнівне протистояння чи перемога однієї із сторін у програші опиняються обидві. Роботодавець стає банкрутом, а найманий робітник утрачає місце роботи. Тому потрібний компроміс і баланс інтересів.
Щороку представники найманих робітників (профспілки) і роботодавців сідають за стіл переговорів і дискутують відносно рівня зарплат, тривалості робочого дня та умов праці. Результат — тарифна угода. Держава не бере участі в переговорному процесі. Її представники лише візують документ як третя сторона, після чого угода набуває сили закону. Отже, цей механізм можна визначити як «тарифну автономію», яка гарантується основним законом держави — Конституцією. Зазвичай рівень зарплати становить від 50% до 70% валового національного продукту, що в 2—2,5 разу вище чинного в Україні. Отже, роботодавці, погоджуючись на справедливий розподіл прибутку через виплату заробітної плати, підвищують купівельну спроможність працівників. Це, в свою чергу, формує попит на товари і послуги, які, до речі, виробляють роботодавці. Стратегічної мети — одержання максимально можливого прибутку — досягнуто.
Роботодавці (за стимулюючого законодавства) закладають одержаний прибуток у розвиток виробництва і створення нових робочих місць. Відповідно збільшується виробництво товарів і послуг, а також пропозиція на внутрішньому ринку. Наймані працівники також досягають своєї мети, одержуючи заробітну плату, додаткові робочі місця, товари і послуги.
У результаті соціальне партнерство сприяє справедливому розподілу прибутку між роботодавцем і найманими працівниками та забезпечує баланс між попитом і пропозицією на внутрішньому ринку. Тобто є основою гармонії соціально-економічних відносин суспільства.
А сьогодні в Україні спостерігаємо руйнівні наслідки «перемоги» роботодавців над найманими працівниками, «перемоги» інтересів держави над інтересами громадянського суспільства. Як результат — понад 80% населення опинилося за межею бідності. В країні — безробіття. Звичним явищем стали невиплата заробітної плати, банкрутство підприємств через неплатоспроможність громадян, тіньова економіка, високий рівень злочинності...
Чи зможе наше суспільство подолати глибоку економічну і політичну кризу? Зможе, якщо разом з представниками еліти спрямує свої зусилля на будівництво демократичної правової держави з пріоритетом прав людини, а також на вихід економіки із «тіні» та на декриміналізацію суспільства.
 
Крим.