Дві події минулого тижня, зовні не пов’язані між собою, відбулися одного дня: 15 жовтня розпочався опалювальний сезон, і саме тоді країну облетіла звістка про чергову аварію зі смертельним результатом на вугільній шахті. Цього разу трагедія сталася в Горлівці, на шахті імені Гайового.
Традиційно причину аварії розглянула урядова комісія. Слідом за її висновками, як заведено, Мінпаливенерго і Держкомнагляд з охорони праці видадуть розпорядження: негайно перевірити... посилити... забезпечити... безпеку умов праці наших вуглекопів на всіх підприємствах галузі.
Так само традиційно величезна кількість споживачів у визначений термін тепла не отримали. На сьогодні не опалюються: 40 відсотків шкіл, 36 відсотків лікарень, 45 відсотків дитячих дошкільних установ і 80 відсотків житлового фонду. Як завжди, через два тижні Кабмін розродиться відповідним циркуляром з черговим набором фраз: перевірити... посилити... забезпечити...
І в усіх, кому буде адресовано ці розпорядження, вони спричинять відповідну реакцію.
У гірників, принаймні, паперова турбота уряду про безпеку їхньої праці вже багато років поспіль нічого, крім гіркої посмішки, не викликає. Причини аварії їм добре відомі. Із 206 діючих шахт 160 не поновлювали і не реконструювали впродовж останніх двадцяти років. Та що там технічне переозброєння. Якщо немає коштів поновити саморятувальники і навіть спецівку. А багаторічна майже півторамільярдна заборгованість у зарплаті, регресі та одноразових виплатах скоротилася цього року лише на три відсотки! Якщо й надалі вона скорочуватиметься такими темпами, то останню гривню боргу за свою працю гірники отримають... через 33 роки. Чи багато з них доживуть до цього терміну? Гадаю, небагато. І ось чому.
Є аспект, про який у нас не заведено казати вголос. Не таємниця, що шахтарська праця — це величезні фізичні навантаження на організм, величезні затрати людських сил. Їх потрібно відновлювати. Отже, перманентні затримки у зарплаті, життя і робота буквально впроголодь, практично цілковита відсутність можливості відновити сили в профілакторіях або санаторіях призвели до того, що стан здоров’я наших гірників зашкалив нижче від будь-якого допустимого рівня. Якщо серед причин їх загибелі перше та друге місця посідає гірнича стихія (пожежі та обвали відповідно), то третє місце стабільно утримує смерть під землею від серцево-судинної недостатності...
На цьому тлі, погодьтеся, не викликає вже подиву той факт, що місячна продуктивність праці робітника з видобутку вугілля в нас у країні в середньому не перевищує 25 тонн, що в кілька разів менше від відповідного показника... 1913 року минулого століття! Коли головними механізмами вуглекопів були обушок і санчата на дерев’яних полозах для відкочування видобутого палива від купи вибою...
То чи варто дивуватися, що видобуток енергетичного вугілля (а це майже 50 відсотків забезпечення теплом мешканців України взимку), порівняно з минулим роком, скоротився майже на 800 тисяч тонн? Середньомісячні його поставки на адресу облдержадміністрацій не перевищували 40 тисяч тонн, майже вдвічі менше за розрахункові потреби.
Тривожне, якщо не катастрофічне, становище з паливом напередодні зими голова Держжитлокомунгоспу Григорій Семчук пояснює тим, що бюджетна заборгованість по його парафії на початок опалювального сезону досягла 163 мільйонів гривень. А боргами, як відомо, печі, а тим паче котельні, не натопиш.
Безперечно, як і в попередні зими, авральні заходи, на кшталт поставок палива комунальним службам міст і сіл із держрезерву (знову-таки в борг або під неліквідні векселі, які ніколи не буде оплачено), згладять ситуацію. Безперечно, наші співгромадяни, котрі звикли до всього, покажуть дива винахідливості і переживуть зиму — адже умудрилися мешканці деяких міст Хмельницької області оснастити квартири стандартних п’ятиповерхівок цегляними пічками—грубками. А в них можна спалювати не тільки вугілля, а й сусідні дерев’яні паркани. Все це так. Проте доки зима заставатиме нас зненацька?
Гадаю, доти, доки комуналка залишатиметься таким собі рудиментом державно-громадської (а отже, нічийної!) власності. До речі, в Запоріжжі в деяких районах уже з’явилися приватні котельні. Їхні господарі оснастили парові котли невеликими електрогенераторами і, крім тепла, торгують ще й електрикою. Уклали прямі договори з постачальниками енергоносіїв. З тими самими гірниками. І заборгованості перед ними не мають. Крім того, серйозно замислюються над зменшенням розцінок на свої послуги — зниження питомих платежів за кілокалорію тепла споживачами, як з’ясовується, легко перекривається обсягами, що зростають, або скорочується кількість неплатників.
Очевидно, є й інші варіанти розв’язання проблеми. Але висновок однозначний: в умовах ринку, до якого ми прагнемо, нам час звикати платити сповна. Виживати в борг ще можливо. Але жити — щорік важче й важче...
