Є час розкидати каміння, є час збирати каміння... Ця біблійна істина, на жаль, не буде визначальною у вердиктові в гучній справі, слухання якої розпочалося в Харківському апеляційному суді. А прикро. Прикро, що судді зазвичай беруть до уваги ті факти, які лише безпосередньо стосуються справи. Хоча інколи треба не так судити людину, яка скоїла злочин, як засуджувати самі негативні явища, карати тих, хто їх породжує чи їм потурає.
У Харківському апеляційному суді розпочато слухання у справі Ігоря Момота, колишнього директора агрофірми «Прометей», який став винуватцем страшної трагедії, що сталася на початку літа в селі Сеньковому Куп’янського району. Нагадаю, керівник сільгосппідприємства в момент палких суперечок за право власності на невеликий клин поля, сівши за кермо комбайна, серед білого дня спрямував важку машину на натовп повсталих проти нього односельців. Під колесами загинула мешканка села Катерина Войтенко. Ще кількох осіб, у тому числі й дитину, було тяжко травмовано.
Поки суд і справа
Ігоря Момота звинувачують за кількома статтями Кримінального кодексу. Процес оголосили відкритим. Преса отримала вільний доступ до залу суду. Не заборонено (в усякому разі, поки що) користуватися аудіо- та відеозаписувальною технікою. Хоча і голова апеляційного суду Василь Бринцев, і його заступник, який курирує розгляд таких справ, якось особливо сеньківську справу не виділяють. Суддя розглядає її у суворій відповідності до закону. Громадська думка слугу Феміди цікавити не повинна.
Скільки часу займе слухання — ніхто сказати не може. Суддя для спілкування з пресою недоступний. Судове начальство також не внесло чіткості в це питання: вирок може бути винесено і після другого засідання, і через півроку, а то й пізніше.
На першому судовому засіданні були присутні основні свідки трагедії. Сторону загиблої Катерини Войтенко представляв її син, лікар за фахом.
На початку засідання слово мало звинувачення. Сам Ігор Момот вину визнав лише частково. Свої свідчення він почав із того, що жалкує з приводу того, що сталося, бо не хотів скоювати умисного вбивства.
Зрозуміло, справжні причини трагедії в Сеньковому та міру провини кожного учасника конфлікту має встановити суд. Поки що нема підстав стверджувати, що його рішення може бути упередженим. А я хочу повести мову не так про факти кримінальної справи, як про епізоди із життя села Сенькового, які, мабуть, стали основною причиною драми. В залі суду про них навряд чи скажуть багато, а якщо деякі й спливуть, немає гарантії, що їх долучать до матеріалів справи. Адже ці факти справді її безпосередньо не стосуються, але, в чому я глибоко переконаний, є провісниками лиха. І, не дай Боже, можуть повторитися в інших селах, якщо «великі реформатори» не усвідомлять, що на селі назріли всі умови для здійснення кримінальної революції.
«Гуляй, братва, настала наша година! Роби що хоч!.. Мужик — народ терплячий, все витримає!!!» Саме так в’їздять нині до багатьох українських сіл під виглядом довгоочікуваних інвесторів, рятівників селянства бритоголові хлопці в оточенні охоронців, готових на перший поклик господаря поставити дибки все наявне населення.
Грім не вдарить — дядько не перехреститься?
...Матеріал для написання цієї статті я збирав не один місяць і не можу втямити, чому загалом рядове ЧП районного масштабу вийшло далеко за межі адміністративного району? (Хай пробачать мені родичі та близькі покійної, горе їхнє непоправне, але такі конфлікти на селі трапляються досить часто і нерідко мають усі шанси закінчитися так само сумно). Чому досі нічим негативним не примітне Сенькове в свідомості громадськості почало асоціюватися не інакше як з розсадником нової братовбивчої війни за українські чорноземи? Чому з парламентської трибуни і в депутатських запитах згадувалося лише злощасне Сенькове, коли прикладів безліч? Адже подібне можна зустріти в кожному районі. Достатньо заїхати в перше-ліпше, що трапиться на шляху, село і поговорити віч-на-віч із людьми — таке розкажуть, що мороз по шкірі пройде. Тож драма на сеньківському полі, ймовірніше за все, лише перша мінорна нота, яка може стати сумним дзвоном для українського селянства, якщо не буде зупинено дику і майже безконтрольну капіталізацію села.
Галас навколо сеньківської трагедії почався тоді, коли її відлуння докотилося до Верховної Ради і народні депутати назвали причиною кровопролиття недалекоглядну земельну реформу. Аналізуючи цю ніби поквапливу заяву, змушений багато в чому погодитися з її авторами, хоча я й не прихильник колгоспного ладу. Українські чорноземи — не лише наше надбання, це світова житниця, і ціну їй навряд чи хтось ризикне скласти. А ми почали перерозподіляти це величезне багатство так, ніби на торги виставлено дохлу курку.
Зрозуміло, що влада на небезсторонню заяву відреагувала миттю. Адже йшлося і про причетність до конфлікту окремих керівників, і про престиж нового політичного курсу на селі.
Офіційна точка зору на причини трагедії не змінилася й досі, хоча багато в чому можна було спокійно розібратися і багато чого осмислити. Не думаю, що в версію чиновників внесе якісь корективи і суд, адже його справа — кримінал.
«Трагедія сталася з вини конкретних людей»
Отже, за версією влади, винні у всьому «дрібні» чиновники. Саме вони, як відомо, завжди або недопрацьовують, або надто стараються. Вже третього дня після того, як інформагентства поширили заяву соціалістів Валентини Семенюк та Віталія Шибка про події в Сеньковому, в обласній держадміністрації в екстреному порядку організували прес-конференцію, на якій її голова Євген Кушнарьов прокоментував трагічну подію.
«Трагедія в селі Сенькове сталася з вини конкретних людей, — для певнішої об’єктивності цитую місцеве агентство «Статус кво». — Конкретні посадові особи припустилися грубих порушень законів і перевищення повноважень. Установлено, що колишній голова Сеньківської сільради в грудні 2001 року, не розірвавши чинний договір оренди з господарством «Прометей», сфальсифікував протокол засідання виконавчого комітету, який було передано до районного відділу землеустрою. На підставі протоколу 12 га земель запасу, серед яких і поле, що перебувало в оренді у «Прометея», було передано в приватну власність. На землі видано державні акти. Ситуація з двома власниками землі стала відома Куп’янській райдержадміністрації, і 1 червня було підписано наказ про створення комісії для з’ясування причин та пошуку шляхів розв’язання спору. Комісія мала розпочати роботу вранці 3 червня, в день трагедії...»
Із яких причин чиновники вранці не з’явилися на місце пригоди, точно невідомо. Додам лише, що таких конфліктів, за словами голови облдержадміністрації, і в Україні, і зокрема в Харківській області, досить багато. Чому ж тоді не поспішали? Не було кривавого прецеденту?
Причини трагедії, про які доповіли голові облдержадміністрації, а той виклав їх через ЗМІ, загалом, якщо казати мовою чиновника, мали місце бути. В такому чи дещо видозміненому варіантах, з деякими уточненнями чи доповненнями їх не раз повторювали на всіляких засіданнях, але далі майнових відносин члени найрізноманітніших комісій не заглиблювалися. Нарешті, на колегії обласної держадміністрації заступник голови Микола Безуглий, куратор сільскогосподарської галузі, поставив крапку в адміністративному (читай: політичному) вивченні проблеми. «Комісія під час роботи безпосередньо в с. Сенькове довела — якби не припустилися порушень під час виготовлення та видачі державних актів окремим особам, то конфлікту можна було б уникнути». Щоб дійти такого висновку, комісія зібрала 118 первинних документів на 172 сторінках.
Про справжні причини в офіційних документах жодного слова
Звичайно, винних негайно покарали. Кілька чиновників позбулися посад, керівникові району оголошено про неповну службову відповідність. Найбільшим «стрілочником» став начальник обласного управління земельних ресурсів, який, щоправда, сам подав у відставку, зрозумівши, що долю його уже вирішено.
Ще раз зазначу: про інші причини, обставини, чинники, які могли вплинути і вплинули на драматичний розвиток подій, в офіційних записках і звітах жодного слова. Як, власне, і про суто людські, моральні якості керівника, його кримінальні, якщо не садистські нахили. Зазначу, з’явився він у Сеньковому не без участі місцевої влади. Лише на сільському сході, що зібрався майже через місяць після смерті Катерини Войтенко і мета якого була, здалося, не так каяття, як заспокоєння, коли не приборкання розбурханого села, якось поверхово прозвучало, що, мовляв, справді, недопрацювали, недогледіли, поганою людиною все-таки виявився той Момот. Але, мабуть, спохопившись, тему швиденько зам’яли. Натомість відкрили дискусію про законність виданих держактів, про борги, про зниклі невідомо куди чималі матеріальні цінності, чим перетворили збори на суцільний балаган, забувши навіть про саму трагедію.
Вести мову з людьми про справи чи проблеми, коли вони переживають втрату близької людини, щонайменше аморально. Катерину Войтенко ховало все село, та й з навколишніх багато приїхало людей. Вона працювала в лікарні, мабуть, чимало встигла зробити людям добра, якщо стільки люду зібралося провести її в останню путь. Сільчани потім такого пишного похорону і пригадати не могли... Поїхав до родини, сусідів трохи пізніше, напередодні сорока днів, коли родичі й рідні трохи оговталися. Гарна сім’я, велика і, судячи з усього, дружна і працелюбна. Майже всі трудяться на медичній ниві, син узагалі нейрохірург, золоті руки, решта — з сапою в полі. Інакше, кажуть, на мізерну зарплатню медика не протягнеш. Кілька гектарів землі вони отримали у спадок від бабусь. на неї були всі сподівання.
Одна деталь у розмові особливо вразила. З’ясувалося, «рятівника отєчества» привіз у Сенькове сам голова райдержадміністрації, сказавши при цьому, що той — людина з грошима, всім тут керуватиме, відроджуватиме, так би мовити, господарство. А оскільки варягові жити було ніде, почав шукати собі будинок. Родина Войтенків запропонувала свій, що дістався їй у спадок від родичів...
«Інвестора» згадують, як жахливий сон
Про «відродження» господарства довго розповідати нема чого. Досить пригадати два—три факти. Зимували корови трохи не по роги в гною. Приплоду майже не давали — телята гинули в холодному лайні. Металеве начиння пішло скупщикам металобрухту — і скотину ні з чого напоїти. Не краще справи пішли весною на полях. Та хіба ж до господарювання було? Головне — «вишикувати» село, вбити в голови «довбаним» одноосібникам, що вони ніхто, тут усе його, а то, чого доброго, все село розбестять. «Що, шістьорки, — виховував періодично селян, які відокремилися від колишнього колгоспу, — мільйонерами хочете стати?! Нічого у вас не вийде! Тут усе моє! У мене і тут, і в районі, і в Харкові все схоплено, всюди дах!»
А якщо хтось сумнівався, Момот проводив індивідуальну виховну роботу, після чого виховуваний десятому заказував мати справу з цим страшним чоловіком. Бив зазвичай людей бідних, беззахисних, які інколи не мали навіть за що хліба купити, не те що правду шукати чи адвокатів наймати.
Утім, кажуть, якось, один із колишніх місцевих хлопців, приїхавши на гостини в рідне село з Півночі і побачивши бандитський розгул, набив пику і «інвесторові», і його охоронцям, щоб не кривдив земляків. Але затишшя тривало недовго. Незабаром Момот знову відірвався на одному зі сторожів. Чоловіка, який нібито недогледів худобу, піддали таким екзекуціям, що бідолаха ледве живим залишився. Нещасного вивезли за село, кинули на землю. Момот наступив ногою йому на горло, а приспішники лупцювали ногами по чому хотіли.
Одне слово, ті кілька місяців, що «інвестор» правив у селі бал, мешканці Сенькового пригадують як страшний сон і досі здригаються від історій, одна від одної страшніших. Кажуть, намагалися жалітися навіть голові райдержадміністрації. Той обіцяв розібратися, запевняв, що накаже більше не бити людей, а то й покарає «негідника». Не вийшло. Чи то часу не було, чи «дах» і «схоплені» люди стали на заваді.
Напередодні чорного для Сенькового понеділка схвильовані бездіяльністю влади люди весь день прочекали на полі районне начальство. Зранку в неділю поїхали до райдержадміністрації, там хтось із заступників запевнив, що голова зараз приїде просто до них на поле: чекайте! Прождали весь день — ніхто не з’явився. Зате одному немолодому чоловікові ледве не дісталося момотівського кулака по зубах лише за те, що посмів спитати: «А чого ви тут розпоряджаєтеся? Це вже наша земля». Стримало, мабуть, тільки те, що в діда синок був неабиякої сили.
Міркування, буцімто керівник «Прометея» не чув, що спірна земля законно відійшла до інших власників і що він теж мав певні права, безпідставні. Державні акти на землю люди отримали ще минулого року, і Момот напевне знав про «вольні» папери. Видавали їх, до речі, не в підворітті, а в державній конторі. А в тому, що під час оформлення деяких із них не всі папери було зібрано, хіба провина прохачів? Вони робили те, що державні мужі їм наказували, інакше б не бачити їм держактів як своїх вух.
Усю весну нові власники працювали на своїх наділах, вручну зачищали їх від минулорічного сінажу, неодноразово намагалися обговорювати з Момотом, як бути з багаторічником, пропонували поділити по-братському — порівну. Але володареві, як він сам не раз зізнавався, потрібне було не сіно, а цілковита і беззастережна влада над своїм, як він щиро, мабуть, гадав, Богом даним йому вже назавжди, народом.
...Коли оскаженілий Момот спрямував комбайна на людей, один із юнаків запустив у лобове скло кабіни молоток. Подіяло — комбайн зупинився. Та було надто пізно... Кажуть, побачивши за комбайном нерухому 52-річну жінку, він лише зі злістю кинув: «Ну що, наїлися?!»
Серед півтисячі, не менше, людей, які прийшли на кладовище попрощатися з Катериною Войтенко, від представників влади нікого не було. Відрядили, мабуть, з цього приводу в село голову районної ради, але він визнав за краще пересидіти траурну процесію в сільраді. Отож жодних промов каяття над труною Катерини Войтенко, перед тим як її навічно вкрила земля, від держави не виголошували. Не ті традиції. Державні мужі, через потурання яких людина передчасно пішла з життя, мабуть, у цей час квапливо збирали наявні папірці і дооформляли ті, яких бракувало. Щоб знайти козлів відпущення підходящого калібру і віддалити себе від убивства, якого не могло не статися.
Харківська область.
