От і осінь настала. І аж до весни, коли знову на повну силу заквітнуть каштани — символ нашого міста, нерукотворна краса його бульварів і схилів залишиться хіба що у пам’яті мешканців і гостей столиці.
Але є краса рукотворна, а отже — нев’януча. Вже не знаю, хто саме швейній фабриці, що на проспекті Перемоги, надав ім’я — символ Києва, яке багато до чого зобов’язує, тільки різнобарв’я чоловічих сорочок на прилавках столичних магазинів із суцвіттям каштану на упаковці особисто мені нагадує буяння палітри весняних барв.
Про якість, як, утім, і про ціну, годі й говорити. Пригадую, мій приятель, любитель білих сорочок, зібравшись на силі, купив за шалені гроші (150 доларів США!) сорочку від Діора. І після першого прання довелося її викинути. Відтоді він носить білі сорочки тільки від «Каштану». За ціною від 22 до 45 гривень.
Сьогодні це підприємство — акціонерне товариство закритого типу. Кожний із п’ятисот киян, які тут працюють, плюс пенсіонери, — то його співвласники. А справи фірми — яскраве свідчення того, що поняття «народний капіталізм» аж ніяк не казки, не марні вигадки теоретиків від економіки.
Єдність і згуртованість колективу дали йому змогу успішно пережити непевні часи початку ринкових реформ. Останні три роки «Каштан» і за валом, і у натуральних показниках нарощує виробництво на 24—25 відсотків. Середня зарплата давно перетнула позначку у 500 гривень. До того ж сплачують її регулярно. Нема у фірми і боргів перед державою. У реконструкцію й технологічне переобладнання тут щороку вкладають до 1 мільйона гривень. А це — гарантія високої конкурентоспроможності продукції.
Однак, як у нас повелося, на підприємство, котре блискуче працює в ринкових умовах, знаходяться бажаючі, як кажуть у народі, прихватизувати. От і на працівників «Каштану» сьогодні напосілася якась «Селянська інвестиційна компанія «Синком», прописана на Бессарабській площі в столиці, з пропозицією продати свої акції за підхожу ціну.
До честі робітників-співвласників «Каштану» ще жодна акція не пішла на сторону. Хотілося б думати, що це —свідчення того, що так званий «пересічний українець» став економічно грамотнішим. А значить, часи знавіснілих «прихватизаторів» відходять у минуле. Дай Боже, щоб якнайшвидше й назавжди.
