ЗА «ЗРАДУ» — ПО «ФЕЙСУ»

...«Стартанула» та кругленька сума ще у березні 1997 року, коли Жовтневий райсуд Одеси цілком справедливо присудив мальтійській судноплавній компанії «Афініан Фейс Шиппінг лімітед» відшкодувати українським підприємствам і організаціям та бюджетам різних рівнів двадцятимільйонні (в доларах) збитки, завдані виливом з мальтійського танкера в одеському порту майже 50 тонн сирої нафти.

На позові до іноземних забруднювачів наполягла від імені України Чорноморська транспортна прокуратура. У відповідь хвилі збурили мальтійські багатії, які второпали одразу: щоб не випустити з рук 20 мільйонів «баксів», далебі, дешевше розкошелитися на впливовий адвокатський захист, обізнаний з механізмом вирішення мільйоннодоларових господарських спорів-перегонів у державі — світовому лідері з корупції.

Чи треба казати, що доморощений адвокатський захист, попри всілякі нинішні негаразди, навчений плавати у нашому правовому полі хоч кролем, хоч брасом. Якщо немає очевидних підстав скасувати чи істотно пом’якшити рішення звичайного районного суду, то є вільний стиль (не плутати з привільним!). Скажімо, змінити встановлені Україною норми відшкодувань за екологічні забруднення іноземцями природних багатств — замість 329 доларів за кожен шкідливий кілограм нафтопродуктів заплатити мізерію, передбачену колишньою союзною ставкою (щедрість есесерівських мужів була зрозуміла, адже чужі у нас не плавали, а як допливали, то смітити не сміли).

Додайте до вправно опанованого стилю ще й вагу промовистого імені українського захисника «Афініана Фейса...» пані Губерської, відомого правникам-міжнародникам багатьох країн. А це вже — арсенал!

Щоправда, і з нашого, себто державного, боку знайшлися тверді люди. Принаймні не гоже думати, що перші-ліпші високопосадовці спасували перед таким авторитетним захистом мальтійських нафтомагнатів чи купилися на їхні інші аргументи. Мінекології, яке тоді представляли міністр Ю. Костенко і головний державний інспектор України з охорони навколишнього середовища В. Васильченко, витримує шалену вагу «телефонного права» — відмовляється знехтувати міністерським наказом № 116, що встановлював прийнятні у світі такси штрафних санкцій за забруднення водної поверхні іноземцями. Окрім решти аргументів, здоровий глузд екологів підказував й інші можливі наслідки — покарані до цього туземці-забруднювачі отримають підстави вимагати від зубожілої української держави повернення мільйоних відшкодувань. На жаль, інакше мислили заступники керівників двох відомств — Міністерства юстиції і Генпрокуратури. Це вони спочатку «по-хорошому» вимагали від Мінекології скасувати знайомий нам указ, вбачаючи у ньому порушення рівності перед законом іноземних і вітчизняних суб’єктів господарювання, а потім... Хочете — вірте, хочете — ні, прокурорське відомство «розроджується» позовом до Печерського райсуду столиці, і пріснопам’ятний його голова Микола Замковенко «примхи прокурорської дами» задовольняє. Ще й як — примудряється розширити вимоги позову так, що й інші забруднювачі нашої екології мають можливість «покачати права» Україні у зв’язку зі зменшенням такси штрафних санкцій (за попередніми даними, на той час — з 1995 по 1997 роки — наша держава за тристами позовів стягнула з іноземних забруднювачів українських територіальних вод десятки мільйонів доларів).

Незважаючи на те, що хилило вже до глибокої осені, а оскаржена справа була розглянута ще на початку серпня, захекана «добра воля» заступника міністра юстиції пана Стичинського, Генпрокуратури, райсуду столиці «таки встигла» на чорноморське узбережжя до початку касаційного засідання одеського облсуду. Можливо, для когось (держави), рішення столичної Феміди і здалося «підсуненням київської свині», та для деяких одесько-мальтійських чорноморців це був не менший порятунок, аніж для викинутого в море рибалки одірвана штормом дошка від шхуни. 25 листопада 1997-го судова колегія з цивільних справ облсуду (доповідач суддя Погорелова. — Запам’ятаймо це ім’я.) переглядає рішення Жовтневого райсуду і зменшує суму відшкодувань мальтійської компанії українській державі з 21 мільйона доларів до 4, 7 млн. Отака цікава арифметика: 21 мільйон — до державної кишені, 16 — «здачі» чужоземним капіталістам. (Я так собі міркую, що не помітити цієї «дрібнички» здатен лише той, хто тримав у руках хоча б 5—6 мільйонів «зелених». Або ж держава без господаря!).

Оцініть рівень (мільйони доларів, міністерсько-генпрокурорський вплив), щоб зрозуміти шанси адвокатів на виграш цієї справи. І тоді стане зрозуміло, чому «козирні» адвокатські контори не забажали «потягатися» за кровні державні інтереси з багатою іноземною суднокомпанією, та ще й у регіоні, що зажив слави чорноморського Палермо. У такій атмосфері до справи прилучилися два малознайомі тоді серед адвокатського корпусу правозахисники — киянин Леонід Сапа і одесит Микола Розовайкін.

Багато хто вважав їх своєрідними камікадзе, не відаючи, що перший, до того, як стати фаховим юристом, пройшов «восьмилітні зеківські університети» за право вижити, а другий прославився мюнхгаузенівськими спробами «поборотися за справедливість» ще за часів СРСР. Отримавши статус представників інтересів Держінспекції охорони Чорного моря та двох потерпілих підприємств, вони знаходять правові аргументи, на підставі яких вищі судові і прокурорські інстанції скасовують п’ять(!) позитивних для мальтійських нафтобагатіїв рішень одеського облсуду. Паралельно апелюють до депутатського корпусу, допомагають навіть підготувати проект рішення ВР про створення спеціальної слідчої комісії... Але замість справедливого фіналу цього судового марафону їх запускають на черговий марафон: «нафторозливну справу» скеровують у Жовтневий райсуд Одеси на новий розгляд новим суддею.

Доведені до «білої напруги» Сапа і Розовайкін з властивою їм категоричністю розцінили судову і позасудову вовтузню в «нафторозливній справі» як зраду державними чиновниками інтересів України. Коли державні інтереси вдруге «спотикнулися» на непоступливій позиції одеського облсуду, правозахисники звертаються до найвищих державних осіб з вимогою притягнути до відповідальності конкретних високорангових «зрадників».

Окрім безпосередньо причетності до саме такого негативного для держави перебігу «нафторозливної справи», захисники звертали увагу глави держави, Генпрокуратури і на інші, м’яко кажучи, непристойні факти з життя голови облсуду Анатолія Луняченка. Зокрема, на придбання головою облсуду останніми роками майна на три мільйони доларів (квартир, дач, особняків, авто), цілком резонно запитуючи, звідки такі кошти у скромного державного судочинця. Опираючись на лист колективу Біляївського райсуду Одеси Президенту і Голові ВР, автори скарги наголошували і на системі поборів в очолюваній А. Луняченком судочинній інстанції.

Однак замість негативних «героїв» цих заяв на лаві підсудних опиняються... самі правозахисники, які в своїх зверненнях до Президента, глави парламенту й інших високопосадовців держави «необачно» застерегли: «Якщо у Президента затремтить рука постояти за законні інтереси Вітчизни, то просимо зобов’язати голову СБУ порушити кримінальну справу за ч. 3 ст. 125 КК України проти нас, правозахисників, — ми будемо публічно захищати свою Батьківщину від її корумпованих владних зрадників!». Нечуване «зухвальство»! Ще й з тонким розрахунком — відхрещуючися під час досудового і судового слідства від звинувачень у наклепі, довести, що зрада державних інтересів у вчинках А. Луняченка і іже з ним таки була.

Отут, як мовиться, і напросилися — за позовом голови облсуду Луняченка справу проти них порушили, але не за суворішою частиною 3 статті 125 тодішнього Кримінального кодексу, на що правозахисники нишком розраховували, а за частиною першою 125-ї. Себто їх «милостиво» звинуватили у вчиненні наклепу без обтяжливих обставин (нетяжкого злочину). А це, окрім іншого, означає відсутність досудового слідства, а тобто обійдеться без слідчих прокуратури — з непідкупними до невгамовності правозахисниками розбиратиметься лише судова система. Конкретно — райсуд сусіднього, також причорноморського, Миколаєва.

Отак знайшлася «протиотрута» на чергову «зухвалість» загнаних у глухий кут захисників, які не поспішали до такого суду. Спершу заарештовують в Одесі Миколу Розовайкіна (ви доти бачили, щоб за підозрою у вчиненні нетяжкого злочину — наклепу, за який у найгіршому разі передбачено до року ув’язнення, посадили за грати ще до судового вироку?! Тим паче члена Міжнародної правозахисної організації, батька шести дітей). А киянина Леоніда Сапу, який зібрався їхати до Миколаєва на судове засідання виручати свого соратника, серед білого дня у центрі Києва, як він стверджує, схопили невідомі в цивільному, кинули до «уазика» з міліцейськими позначками і вивезли у невідомому напрямку. Куди проляже шлях незговірливої особи, у котру перед тим невідомі «превентивно» (для залякування) стріляли, потім намагалися отруїти? Слава Богу, не катували, якщо не вважати таким моторошне утримування під замком у якомусь приватному підвалі (без світла, живого звуку). За два місяці його вночі викинули з автомобіля на столичній околиці. Із зав’язаними очима і доброю порадою «не сунути носа» та забиратися геть з України.

Навіть ті, хто тоді щиро переймався інтересами держави у «нафторозливній справі», міг не поділяти емоційного, категорично обвинувачувального і навіть дещо образливого стилю заяв Л. Сапи і М. Розовайкіна на ім’я Президента України і керівників правоохоронних органів стосовно одеської Феміди і, зокрема, її керівника А. Луняченка. Приміром, один з керівників Харківської правозахисної групи Євген Захаров цього стилю тоді не сприйняв. Але! «Я не бачу складу наклепу у діях М. Розовайкіна і Л. Сапи, — зауважував він у друкованому бюлетні організації. — Навпаки, як на мене, автори свято переконані у своїй правоті і повністю щирі у своїх звинуваченнях. І ці звинувачення, незважаючи на задеркуватий тон, заслуговують на увагу... Визнання судом Розовайкіна наклепником мусило означати, що ці факти неправдиві».

Бо й справді: чи можна судити людину за поширення явно неправдивих відомостей (наклеп), якщо достеменно не відомо, що ці відомості неправдиві? Сумніваюся, що на літо 2000 року ті страшні для керівника облсуду звинувачення були спростовані сумлінним і об’єктивним слідством. Але це не могло завадити Заводському райсуду Миколаєва, посилаючися на принцип презумпції невинності, визнати одесита Розовайкіна наклепником голови облсуду і засудити до однорічного ув’язнення.

Те саме, але без амністії, чекало б і на іншого захисника державних інтересів у «нафторозливній справі» Леоніда Сапу. Але його, як ми вже знаємо, спершу хтось покарав без суду, викравши у центрі Києва і поневоливши у «приватній в’язниці», а потім цілком справедливо виправдала Історія — з 1 вересня 2001 року наклепницьку статтю КК було декриміналізовано. (До речі, ця декриміналізація «виправдала» і голову суду А. Луняченка, проти якого Л. Сапа подав зустрічний позов за наклеп).

Здавалося б, до чого тут державницькі інтереси і судова міжусобиця трьох громадян (Луняченка, Сапи, Розовайкіна). Ого, ще й як до чого! Доки Сапу і Розовайкіна ізольовували у казенній та приватній темницях, тим часом у «нафторозливній справі» і довкола неї відбуваються цікаві події (пильнуйте за датами!):

— 2 червня амністують у Миколаєві М. Розовайкіна, який так і не визнав своєї вини у наклепі на пана Луняченка. Доки амністований адаптується на волі зі страшною думкою про безслідне зникнення соратника і чутками про 100 тисяч «баксів» на руки та чотирикімнатну квартиру в Одесі «за відхід від справи»:

— 20 червня вичерпується термін повноважень Л. Сапи і М. Розовайкіна як представників позивачів у судовому процесі;

— 21 червня поза їхніми спинами керівники підприємств-позивачів, серед них і головний охоронець Чорноморського узбережжя — начальник держінспекції С. Долинський підписують з мальтійською компанією мирову угоду, за якою українська сторона поступається тими самими 16-ма мільйонами доларів на користь мальтійської!

— 22 червня, увечері, після того, як дехто почитав у «Голосі України» промовисту статтю про  зникнення київського правозахисника («Поїхав на суд і не повернувся»), Л. Сапу випускають із «приватної в’язниці».

Певне, що хтось вбачає у цих подіях звичайний збіг обставин, а хтось — хитрий розрахунок. Якщо останнє, то хитруни, вочевидь, промахнулися, розраховуючи, що обидва правозахисники тихенько задовольняться історичною послугою вітчизняної Феміди, яка вписала їх в аннали української історії як останніх жертв анахронічної «наклепницької» 125-ї статті КК. Бо правозахисний дует і після цього всього не здався. Ще майже рік після звільнення з приватної темниці Л. Сапа перебував у розшуку як такий, хто уникає миколаївського суду. У цікавому, скажемо так, розшуку, бо у цей час його можна було застати у рідній київській квартирі, зустріти на Хрещатику, поспілкуватись у Верховній Раді як з помічником-консультантом народного депутата. Один з суддів Верховного Суду, почувши його голос по урядовому телефону, здивувався: «Ой, та ви ж, пане Сапо, у розшуку!» «Звичайно, — пролунало у відповідь із слухавки, — але я ж не переховуюся, телефоную вам із сусідньої з вами вулиці Банкової, прошу допомогти у відстоюванні державних інтересів у «нафторозливній справі».

Стійкість обох правозахисників заслуговує не на газетну сторінку, на цілий детектив. Уже після засудження М. Розовайкіна за позовом голови одеського облсуду А. Луняченка та затяжного розшуку Л. Сапи обох правозахисників ще раз карає суд того самого чорноморського Миколаєва. Цього разу вже за позовом знайомої нам одеської екс-судді Погорелової (підлеглої А. Луняченка), яка побачила у газетних публікаціях й офіційній заяві на адресу Генпрокурора приниження своєї честі та гідності і вимагала за нанесену їй моральну шкоду по 200 тисяч гривень з кожного. Хвалити Бога, що не ув’язнення (статті КК про наклеп уже не існувало).

Та хоч би як там судили й садили захисників державних інтересів у «нафторозливній справі», їх стійкість і винахідливість врешті-решт винагородив... мало не телевізійнопрограмний «щасливий випадок». Одного разу в одному керівному кабінеті на Банковій їм тимчасово потрапив під руку «дорослий» (урядовий) телефон, з якого правозахисникам нарешті поталанило викласти історію про «непотрібні» державі 16 мільйонів доларів наближеній до керівництва держави особі.

А далі було те, чого активні оборонці інтересів мальтійських нафтомагнатів у «нафторозливній справі», а тим паче ображені особи з одеського суддівського корпусу, напевне, не чекали. За наполяганням правозахисників палата з цивільних справ Верховного Суду України приймає сенсаційну, як на мене, й остаточну ухвалу: залишити у силі рішення Жовтневого райсуду м. Одеси від 8 серпня 1997 року про стягнення з Мальти на користь України 19 млн. доларів США. А це, окрім іншого, може означати правоту Л. Сапи і М. Розовайкіна, які впродовж років ставили під сумнів моральні і професійні якості деяких одеських суддів на чолі з А. Луняченком і вказували на неправомірність потуг деяких прокурорських та міністерських високопосадовців з Києва, налаштованих на захист чужоземних інтересів!

То мали ми рацію чи ні, вбачаючи в діях конкретних високопосадовців ознаки державної зради, на що офіційно звертали увагу Генпрокуратури, правоохоронних органів? — риторично запитують у компетентних державних інстанцій Микола Розовайкін з Леонідом Сапою. І не менш уперто й сенсаційно фокусують нашу увагу на тому самому: а хіба сьогодні зрада не триває? Тепер уже на виконавчій стадії!..

З цими припущеннями можна погоджуватися чи не погоджуватися, але як тоді оцінювати післясудові кроки державних установ? Нещодавно виконавча служба Жовтневого райуправління юстиції Одеси вустами молодого держвиконавця В. Шобикової відмовила у відкритті виконавчого провадження про стягнення з мальтійської «Афініан Фейс Шиппінг лімітед» на користь судноремонтного заводу «Україна» більш як 200 тисяч доларів. Пані Шобикова посилається на те, що «згідно з відміткою у виконавчому документі місцезнаходження боржника не є територія Жовтневого району Одеси. Інформація про знаходження майна на території Жовтневого району м. Одеси у заяві відсутня».

Як казав колись класик марксизму-ленінізму, формально правильно, а за суттю — знущання. Копію листа про відмову у відкритті виконавчого провадження районна виконавча служба надсилає у далеку Мальту на точну адресу «Афініана Фейса...». І як хочеш, так його і розцінюй — як застереження чи як охоронну грамоту, з якою мальтійські нафтовози і надалі курсуватимуть в українських територіальних водах. А як же передовий досвід держав, котрі «пачками» арештовували одеські судна за борги?

Не менше насторожує і охолодження позиції керівників порту та Інспекції з охорони Чорного моря, котрі на час написання цих рядків так і не подбали про виконавчі листи для отримання належної їм за рішенням суду суми. Не скажеш, що вона їм зайва. Тоді що могло так розхолодити державний інтерес цих мужів?

Щоб відповісти на ці та інші непрості запитання, вочевидь є сенс державі пристати на логіку Сапи та Розовайкіна, котрі вимагають від Генпрокуратури України ретельного розслідування всіх обставин «нафторозливної справи», починаючи з 1997 року і дачі правової оцінки діям поставлених на сторожі державних інтересів державних чиновників. Чого варта позиція прокурорського відомства, чий представник, уповноважений відстоювати державні інтереси, ставить «капітулянтський» погоджувальний підпис на збитковій для України мировій угоді з мальтійцями. У відповідь на звернення Л. Сапи і М. Розовайкіна про неприйнятність такої мирової угоди, і ганебної позиції прокурора зокрема, тодішній заступник Генерального прокурора В. Кудрявцев доручає прокурору Одеської області М. Косюті «організувати перевірку законності дій представників сторін щодо укладення мирової угоди» і прийняти законні рішення.

Пан Косюта і його підлеглі криміналу в цих та інших фактах не побачили. Генпрокуратура витребувала ті матеріали «для вивчення обгрунтованості прийнятого рішення». Це було ще у лютому... З того часу правозахисники, не маючи офіційної відповіді, позбавлені реальних можливостей і надалі оскаржувати діяння осіб, у яких вони вбачають зраду інтересів Вітчизни, адже мільйонів доларів Україні так і не повернуто.

Чи може вони нам зайві? Уявіть собі, одесити і гості чорноморської столиці і досі потерпають від нестачі очищеної води, бо ніде взяти 80 млн. гривень на добудову системи очисних споруд «Дністер». Знову чубитися бюджетної осені...

Справедливий фінал «нафторозливної справи» небайдужий і для колективу нашої редакції, яка свого часу надала газетні сторінки для захисту державницьких інтересів. Саме на публікації в «Голосі України» нарікала відома нам екс-суддя Погорелова, апелюючи до миколаївського суду за приниження її честі, гідності і вимагаючи сплатити їй за це небагато-немало — по 200 тисяч гривень з кожного відповідача (мільйона закортіло!). На жаль, суд не сприйняв редакційні пояснення про те, що автори публікацій, скориставшись конституційним правом на свободу слова, висловлювали одну з версій такого розвитку «нафторозливної справи», а вимога притягнути певних суддівських й інших чиновників, у тому числі і суддю Погорелову, до відповідальності за зраду Батьківщини не є ярликом «зрадник Батьківщини». Пояснення співавторів публікацій Л. Сапи і М. Розовайкіна тим паче «виявилися зайвими» — їх суд просто не дочекався, справу розглянули без їхньої участі. Як, до речі, і без участі представника нашої редакції. Одне слово, миколаївська суддя Жанна Яворська швидше повірила своїй учорашній колезі — громадянці Погореловій, яка свого часу «правильно зрозуміла» мальтійських нафтомагнатів, незаконно зекономивши їм 16 мільйонів доларів. Так з’явилося рішення місцевого суду Центрального району м. Миколаєва (стиль і орфографію зберігаємо):

Повірте, певне, жодний вітчизняний ЗМІ не був так зацікавлений у публікації судового рішення, прийнятого не на його користь, як наша газета. Та ось заковика: сам миколаївський суд, вказавши на чотирнадцятиденний термін публікації вердикту, «сором’язливо» редакції його не надав. Ми його побачили зовсім випадково... майже за два роки. І чого б то отак? А чи не того, що за двадцять днів з’явилося оте остаточне сенсаційне рішення Верховного Суду, яке скасувало неправомірні вердикти судді Погорелової у «нафторозливній справі», а отже, поставило під сумнів деякі морально-ділові якості цієї служниці Феміди, котра, зауважте, вже практикує в Одесі, і в рідному їй облсуді, адвокатську діяльність.

Маємо чудову нагоду пересвідчитися, що рано чи пізно все стає на свої місця. У тому числі і нагода одеським слугам Феміди, котрі після своїх рішень на користь мальтійських товстосумів могли почуватися орденоносцями із стрічками на грудях. (Нині такі часи настали, що й одразу не второпаєш, хто і за що у нас герой, а хто «от бублика с дырой». Приміром, учора бачив «фейс» кримського «горілчаного короля» поряд з фото найвідоміших політиків і держдіячів — лауреатів чергового туру «Золотої фортуни» чи «Рога достатку», а сьогодні — за гратами як убивцю).

І не лише суддям урок, а й деяким позивачам у «нафторозливній справі», один з яких «геройськи» опускається до принизливої для України мирової угоди з мальтійськими нафтомагнатами, а сам мітить у Герої України й, хоч як дивно, отримує це звання.

А хто ж тоді, дозвольте запитати героєносців і мантієносців, для нашої Вітчизни громадяни Сапа і Розовайкін?..