Нещодавно виповнилося 100 років з дня народження Лені Ріфеншталь — німецького режисера й актриси. Вона знову дала привід говорити про себе, хоча її ім’я вже 70 років практично не сходить зі сторінок газет та журналів. Про її кар’єру та про неї саму сперечаються, називаючи її то геніальною і надзвичайною, а то й найбезсовіснішою представницею мистецтва часів диктатури Гітлера.
Вона не «помітила» жахливої сутності нацизму й нацистів, створивши про них сповнені захоплення документальні фільми такої художньої сили, що їх нікому не вдалося перевершити. Можливо, для Лені Ріфеншталь ще настануть часи, коли про неї говоритимуть неупереджено, не виносячи вироку. Але нині про її творчість ще згадують із застереженнями та поясненнями, а чимало її фільмів досі лежать у спецсховищах, ніби в них закладено міну уповільненої дії або вони виділяють отруту...
Чи могла вона, красуня, яку обожнювали, одна з найталановитіших німкень XX століття, котра в тридцяті роки завоювала кіноолімп, розв’язати питання взаємовідносин з гітлерівською диктатурою інакше, ніж вона його розв’язала? Чи могла вона вчинити так, як ще одна не менш знаменита німка — голлівудська зірка світового масштабу Марлен Дітріх, яка, незважаючи на всі обіцянки Геббельса, вирішила, що коричневе їй не пасує, і, коли нацизм охопив Німеччину, попросила американського громадянства? Коли розпочалася війна, Марлен стала солдатом пропаганди, але не геббельсівської. У передачах ВПС лунав її сильний і неповторний голос з легким берлінським акцентом: «Хлопці, не жертвуйте собою! Війна — така мерзота. Гітлер — ідіот». В останньому інтерв’ю, уже перед смертю, на запитання, з чого сформувався її антифашизм, вона відповіла: «Із звичайної порядності». Марлен Дітріх якось сказала, лукаво примружившись: «Може, мені варто було тоді залишитися? Може, я змогла б його вмовити?..» Вмовити Гітлера не розпочинати війну, не знищувати євреїв, не створювати концентраційних таборів...
Лені Ріфеншталь залишилася. Але не для того, щоб силою своєї жіночої краси та принадності вплинути на нацистів не коїти зла. 1932 року після кількох кіноролей вона стала режисером фільму «Блакитне світло», в якому зіграла головну роль. У цьому фільмі вона вперше в історії кіно цілком відмовилася від павільйону. Стрічка мала великий успіх у Європі, її привітав Чарлі Чаплін, і вона сподобалася Гітлеру. Водночас Ріфеншталь написала захопленого листа фюреру, і він запропонував їй зустрітися.
Ріфеншталь ніколи не належала до нацистської партії, але своїми фільмами, які зняла на особисте прохання фюрера, вона зробила для націонал-соціалізму більше, ніж багато хто з партійних функціонерів. Вона не відхиляла дружби Гітлера, Геббельса та інших фашистських бонз. Мало того, їй подобалася ця дружба, як і вони самі, в них вона бачила справжніх героїв нації. Вона щиро захоплювалася ними, що видно із її творчості. Її талант швидко оцінило міністерство пропаганди Геббельса: нацисти фінансували всі кінопроекти Лені Ріфеншталь, виділяючи на них величезні суми. Геббельс, який після невдалих залицянь до неї потім чинив їй усілякі перепони, на початку їхнього знайомства писав у щоденнику: «Жінка, яка знає, що хоче. Єдина з усіх цих зірок, яка нас розуміє».
Після художньої стрічки «Низина» вона створила документальний фільм «Перемога віри» — про п’ятий з’їзд націонал-соціалістської партії у Нюрнберзі 1933 року. А 1935 року ще один — на кшталт гімну Гітлеру — «Тріумф волі». Він вийшов такий сильний і художньо виразний, що одразу ж став нацистською пропагандистською іконою. Ще й досі він вражає своєю новизною та виразністю. Його досі цитують як документ підкорення мас волі диктатора і зразок фашистської пропаганди в її найдосконалішій формі. Під час виробництва фільму «Тріумф волі» переважав монтажний принцип, коли із сотень тисяч метрів відзнятої плівки в ательє ретельно монтували єдине ціле. В цьому фільмі Ріфеншталь цілком змінила поняття «документальний репортаж». Фахівці досі вивчають її стиль і прийоми монтажу, можливості застосування фонограми, використання найнеймовірніших ракурсів, із яких вийшло єдине художнє дійство, таке емоційно інтенсивне, що, коли дивишся фільм, то по шкірі пробігають мурашки: від страху, що таке взагалі було колись можливо.
За два роки після Олімпіади, яка проходила в Мюнхені 1936 року, вийшов її фільм у двох частинах — «Свято народів» та «Свято краси», зроблений у тому самому стилі, що й «Тріумф волі». Він пронизаний культом тіла, сили й краси. Але в центрі фільму — не спортсмени всіх країн, а біляві німецькі велети з пихатими обличчями, нащадки давніх героїв, яким історією визначено владарювати над усім світом. І всюди — свастика, богорівний Гітлер і фашистський дух.
Сама Ріфеншталь у ролі жінки-режисера була цілком унікальна. Вона працювала за «дорученням і бажанням Гітлера» — ці слова Лені дуже часто і залюбки повторювала. Пізніше вона казала, що робила це для того, щоб отримати все потрібне для роботи. Треба зазначити, що їй це вдалося. Фільми про Олімпійські ігри з величезним успіхом демонструвалися в усіх країнах, які взяли участь в Олімпіаді, окрім США, котрі бойкотували прокат. Вітальну телеграму Лені надіслав Сталін, який добре знав ціну такого «чистого» мистецтва.
Незважаючи на те, що видатки на виробництво перевищили заздалегідь спланований бюджет у 1,5 мільйона рейхсмарок, прибуток від прокату окупив ці видатки з гаком. Особистий гонорар Лені Ріфеншталь становив 400 мільйонів рейхсмарок — неймовірна в ті часи сума, враховуючи навіть те, що фільм був у виробництві три роки. Ці два фільми увійшли до золотої колекції світового кінематографа.
Коли закінчилася війна, настав час заново розставляти координати добра і зла, постало питання: «з ким ви були, майстри мистецтв?», їй довелося виправдовуватися і давати пояснення про свої стосунки з диктатурою, відмиватися від зв’язку з вищим керівництвом фашистського рейху. Вона казала, що Гітлер справляв на неї гіпнотичний вплив і вводив у безвільний транс. Її головною стратегією було незнання: вона або працювала в монтажній майстерні, або була в Альпах чи на лікуванні і нічого такого навіть не підозрювала про знищення людей.
Поставши після війни перед судом, вона змогла довести, що була не спільницею, а лише попутницею злочинців. Кілька тижнів тому, напередодні її сторічного ювілею, представники циганської організації подали позов до суду, звинувативши Лені Ріфеншталь в тому, що після зйомок фільму «Низина», в якому вона в масовках знімала також циган, усіх їх було відправлено до крематорію. Лені легко відбилася від звинувачень і цього разу, використавши випробувану стратегію: вона не знала, що сталося потім не лише з циганами, а й з іншими учасниками масовок, яких у зйомках було задіяно кілька сотень...
Нікому не відомо, що відбувалося в її серці після війни. Чи здригнулася вона від жаху, дізнавшись про злочини своїх друзів-«героїв», чи жахнулася, дізнавшися, з ким співробітничала і кого оспівувала? Спочатку вона не могла знайти роботи, бо «тавро «особистий оператор Гітлера» вже було поставлено на її репутації. Тоді вона почала знімати природу, і зовні все виглядало так, ніби нічого й не сталося. Вона створювала нові проекти — такі само успішні, подорожувала країнами і континентами, ще невідомими, привозячи звідти навдивовижу красиві й високохудожні фільми-документи. В шістдесят вона пішки пройшла всю Африку, а сімдесятирічною відкрила для себе новий світ — життя на дні океану. Оволодівши підводним плаванням, Лені зняла кілька фільмів про свої підводні подорожі, знову використавши надзвичайні ракурси монтажу. І знову у глядачів перехоплює подих від її майстерності.
Її з цікавістю приймають у різних країнах як неперевершеного майстра кіно і дуже цікаву особистість. Найвідоміші режисери вчаться у неї і намагаються застосувати її методи зйомки. Американська актриса Джоді Фостер, володарка кількох «Оскарів», спробувала себе в режисурі й створила проект «Лені Ріфеншталь». За її задумом це має бути грандіозний фільм, що розповідатиме про цю дивовижну жінку не лише, як про особистість і очевидицю найжахливіших та найнеймовірніших подій XX століття, а й як про неперевершеного режисера. Творці кліпів за участю зірок поп та рок-культури дійшли висновку, що саме вона є автором цього сучасного виду кіномистецтва. Ті, хто створює рекламні ролики, також вважають, що у Лені їм є чого повчитися.
Їй сто років, але язик не повертається назвати її старою чи бабусею. У неї навіть крізь зморшки видно сліди минулої краси. В міру косметики, одяг, що підкреслює спортивність фігури. Вона випромінює таку енергетику, що розумієш: ця жінка — поза часом. Вона навдивовижу бадьора, активна і досі багато часу проводить у своїй монтажній майстерні. Лені каже, що не лише не гадала, що зможе прожити так довго, а й не хотіла цього. Та якщо вже доля відпустила їй цей час, то вона використає його, щоб закінчити чимало розпочатих фільмів, які очікують своєї черги на монтажних столах. Їх справді багато — 40 коробок першокласно відзнятого матеріалу. Комусь цього вистачило б на ціле творче життя. До свого сторіччя вона підготувала фільм про життя мешканців Індійського океану. Це стрічка про риб та корали, яка, за словами Лені, далека від людських пристрастей і метушні. Але Ріфеншталь недаремно називають геніальною, і ще невідомо, що там за коралами...
Вона залюбки дає інтерв’ю і полюбляє розмовляти про свою творчість. Тоді в неї спалахують очі, розгладжуються зморшки і зникають роки. Вона не відмовляється говорити про минуле, але зазначає, що їй більше нічого додати до того, що вже сказала раніше, а особливо — зробила. Це її щит, і вона його використовує щоразу, коли хтось зазіхає на те, що належить лише їй.
Десь я прочитала, що таємниця її успіху і того, як вона прожила своє довге життя, в тому, що Ріфеншталь свого часу змовилася з дияволом. Я зовсім не хочу згадувати нині потойбічні сили, та в даному разі, їй-богу, починаєш думати, що в цьому щось-таки є...
