Тріпотить біля портрета митця вогник свічки у вестибюлі Житомирського краєзнавчого музею. У двох залах - виставка робіт Сергія Танадайчука. Відкрили її на сороковини його смерті...
«На Україні така сила-силенна краси, що душа завмирає від захвату...» — такий епіграф поставив він до одної зі своїх книг. Сергій теж творив красу — був народним майстром, етнографом, казкарем. Доля не вділила йому навіть сорока літ життя...
Представлені на виставці твори занурюють глядача у світ давньоукраїнського язичництва. Досить згадати хоча б деякі назви: «Даждьбог», «Праяйце», «Золотий тур-олень», «Настання світу», «Дерево життя». Сергій Танадайчук займався не тільки живописом — у його доробку витинанки, писанки, пластика, малюнки-вірші... А про вириванки ви коли-небудь чули? Вони теж представлені на виставці поряд із глиняними скульптурками та «паперовими килимками».
На відкритті виставки прозвучало ім’я Катерини Білокур. Не тому, що їх поставили в один ряд. Навіть саме входження в мистецтво в них зовсім різне. Катерина Білокур жила в іншу епоху й була сільською жителькою, якій природа дала талант яскраво й своєрідно відтворити прадавні традиції, що передавалися з покоління в покоління. А Сергій Танадайчук не традиційний, а професійний народний художник, як сказав про нього Петро Гончар — директор музею Івана Гончара. Дитинство митця пройшло в робітничому селищі цукровиків на Вінниччині, де першовитоки народної творчості давно знівелювалися. Останнім носієм традицій, як писав він сам, була мати, бо приїхала з глухого сільця. Найяскравіший його спогад — як вона розписувала писанки. Дуже жалкував, що не зберіг нічого, але ж її не стало, коли Сергію було всього тринадцять.
Танадайчук вважав, що якби залишився на своїй малій батьківщині, то малював би те, що й всі, тобто наслідував би побачене у ширвжиткових книгах і журналах: «Але, тікаючи з державної квартири, щоб не завалилася від сторічної давності, приїхав до Петриківки, щоб навчитися гарному розпису. Пропрацювавши там півтора року, змушений був повернутися додому, але вже до Бердичева, де колись учився в училищі на механізатора».
Його чекало невлаштоване холостяцьке життя. Минуло чимало часу, перш ніж зумів заробити на маленьку кімнатку. Зате якою насиченою була його творча діяльність! Завідувач відділу декоративно-прикладного мистецтва Житомирського училища культури Анатолій Шевчук переконаний: з покоління в покоління має передаватися книга Сергія Плачинди «Легенди і міфи давньої України». Для її ілюстрування автор, хоч у Києві така конкуренція серед художників, не випадково зупинив свій вибір на Танадайчуку — чаклуну лінії й кольору, талановитому інтерпретатору українського міфу. Сповнена роздумів видана торік у Києві збірка «Початок», яка була для нього одним з останніх прижиттєвих видань. А як не згадати про 21 випуск «самвидавчої» серії «Бердичівське народне мистецтво». Анатолій Шевчук, у колекції якого 120 витинанок Танадайчука, запевнив, що незабаром вони дійдуть до читацького загалу окремим виданням. Працюють шанувальники його творчості й над іншими книгами.
А ще Танадайчук залишив багатьох учнів, бо над усе любив працювати з дітьми, помічаючи дар Божий у найменшеньких.
...Знаєте, чому найбільше радів художник? Якщо раніше нас сприймала лише столична інтелігенція, писав він, то тепер і прості люди, а народне мистецтво і має жити передусім для народу.
Житомир.
