Не таїна: хоча ми дорослі, та в кожного є улюблена казкова історія. І байдуже, що дитинство вже надто далеко. Хтось і досі, як Попелюшка, чекає на свого Принца (добре, хоч із черевичками нині немає проблем), хтось натхненно шукає одну-єдину Ассоль, а хтось, наче середньовічний лицар, уперто бореться з несправедливістю, з усіх імовірних і неймовірних трибун сповіщаючи про це...
Пам’ятаєте магічне «А роза упала на лапу Азора»? У нашої героїні все інакше: Віра живе у цих казках, або у цих казках живе Віра. У нескінченність добра й недаремність мрії в нашому шаленому світі.
Ось вони, її зворушливі, як діти, персонажі —легковажна Коломбіна, безпорадний П’єро і філософськи-задумлива Ундіна, мудра Віщунка й іронічно-сумний Блазень, неприкаяна Дурепа та Янголи, що ширяють над світом, зазираючи поглядами в самісіньку душу. Про всіх коротко важко розповісти. Їх обов’язково треба побачити. Вони живуть із Вірою в її київській квартирі на сьомому поверсі, з височини споглядаючи нашу незрозумілу метушню. Здається, тут їм значно зручніше, аніж у столичній галереї «Ірена», де їх захоплено роздивлялися сотні вітчизняних і зарубіжних очей фото- і відеокамер. Хоча, звичайно, добре слово і ляльці приємне. Між іншим, завдяки їм Віру почали впізнавати як автора.
Та все одно вдома лялькам затишніше. І, можливо, вони ночами грають у свою, лише їм відому казку, про зміст якої так і не дізнаються, прокинувшись уранці, охочі до цікавинок люди. Тому й очі їхні сповнeні іронії, світлого смyтку. І любові...
...Кажуть, ляльки завжди чимоcь схожі на того, хто їх створив. Як на мене, то навпаки: це Віра Бyтова, математик за освітою, господарка дивовижної казки, створеної нею якось у великому холодному міcті, схожа на cвоїх ляльок. Схожа тим, що вміє любити життя в кожному його вияві: у прагненні творчості, бажанні дарувати добро в повсякдeнні, так нeповторно прикрашeному теплом її рук. І, звичайно, у своїх дітях — синові й доні, з котрими завжди крокує життям матусина казка. Хоча вони вже дорослі...
Київ.
