Цей невеличкий з гербовою печаткою аркуш паперу вивершує земне буття людини. Свідоцтво про смерть... Вік померлого — 32 роки. Дата смерті — 1937 рік. Довго пробиралося воно до Софії Антонівни. Понад шістдесят років. Вона знову вчитується в його рядки і не може миритися із фатальним — «розстріл». За що обірвав свинець татові літа?
...Мешкали Грелюси у мальовничій Бубнівці Городоцького району, що на Хмельниччині. Через кладку — сусіднє Тернопілля, за три кілометри від села — срібна річка Збруч. Заробляла сім’я на прожиття працею на землі, мала господарку, худобу. Антон Барткович та Емілія Рафаїлівна були далекі від політики, як небо від землі. Та органи підозри і кари не дрімали, вишукуючи «ворогів народу».
— Глибокої вересневої ночі, — пригадує Софія Антонівна, — нас розбудив сильний грюкіт у двері. Через хвилину в оселю увірвались обвішані кобурами незнайомці і почали нишпорити по кутках, копошитись у хатніх речах. Два з них патрулювали біля дверей, аби ніхто з хатніх не втік.
— Що ви робите, що це значить? — кинулася до них сполотніла мати.
— А ти нє поняла? — ошкірився обвитий портупеєю здоровань. — Обиск, мілая, обиск, — і в його вирлатих очах застрибали злі чоловічки.
Не знайшовши нічого крамольного, нічні візитери наказали татові йти з ними. Грюкнули двері, в хаті запанувала гнітюча моторошна тиша.
Лише в часи незалежності нашої держави Софія Антонівна отримала офіційного листа, з якого дізналася, що батько її Антон Барткович Грелюс за сфабрикованим звинуваченням в антирадянській діяльності згідно з постановою НКВС СРСР і прокурора СРСР від 10 жовтня 1937 року був засуджений до розстрілу. Вирок виконано у Вінниці. З того листа і надісланої довідки Софії Антонівні стане також відомо, що повторне розслідування кримінальної справи показало безпідставність висунутих звинувачень, що його цілком реабілітовано. Посмертно. Та це буде потім. А наразі дружину і дітей Антона Грелюса чекали нові страшні випробування.
За два з лишком місяці після арешту тата посеред ночі забрали Емілію Рафаїлівну. Відірвали силоміць від дітей, які вчепилися за поділ маминої спідниці, витягли напівроздягнену з хати, заштовхали на воза і під проливним дощем повезли в нічну темінь, у невідомість.
Нинішньому поколінню важко збагнути драматизм становища людей у ті полинні роки, трагізм долі сотень тисяч, кинутих під колеса сталінської машини смерті, у беззахисність перед тупою силою зла. Найстрашнішим був отой судомний страх, що сковував душу, коли під ворітьми чи дверима скажено верещали гальма «чорного ворона».
Дітям Грелюсів — восьмирічній Софійці та шестирічній Франі — довелося ковтнути того страху ще не раз. Наступного дня після арешту матері приїхали по дівчаток. Софійку разом з іншими дітьми «ворогів народу» повезли до Білорусі. Світ для дівчинки розколовся навпіл, більше ніколи вона не бачила своєї сестрички Франі...
Понесли-закружляли Софійку вітри життя. Вони прибили її до Весновського сирітського будинку. А далі — фашистська навала. Під час війни працювала поряд з дорослими на військовому заводі. Якось Софійку викликав до себе директор заводу.
— Тут лист надійшов, — простягнув він складений у формі трикутника аркушик паперу. — Тебе розшукує якийсь Франек.
— Та то ж мій двоюрідний брат. Хто ж іще? — в грудях у дівчини ластівкою затріпотіло серце.
— Значить так, дівчинко. Тобі вже шістнадцять. Можна сказати, доросла. Коли рідні кличуть — не затримуємо.
Три місяці добиралася Софійка на рідну Хмельниччину. Давалася взнаки післявоєнна розруха. Захвилювалося серце, коли побачила рідне село. Прочинила Софійка знайомі старенькі ворітця, ступила на поросле споришем подвір’я. На поріг вийшла чужа бабця: «Чого тобі, небого?»
Софійка відчула себе спустошеною.
...З роками усе пережите здається почасти Софії Антонівні прочитаною книгою. Ніби це було давним-давно не з нею, а з кимось іншим. Мешкає нині Софія Антонівна Щерба зі своїм чоловіком Василем Дмитровичем на одній із тихих вуличок старої частини Калуша. Разом сина і дочку викохали, на онуків розбагатіли. Відпрацювала Антонівна п’ятдесят з лишком років. Не гараздують Щерби, пенсії куценькі. Заледве вистачає на найнеобхідніше. Компенсації за конфіскований батьківський маєток так і не отримали.
Усе життя не полишає Софію Антонівну надія знайти сліди своєї мами. Не так давно надійшло повідомлення, що матір її Емілія Грелюс була заарештована як дружина «ворога народу» за... антирадянську діяльність і за контрабанду. І ще за те, що була членом костельної общини села. Відповідно до рішення особливої наради при НКВС СРСР і прокурора СРСР від 8 червня 1938 року відправлена до Північного виправно-трудового табору. А ще сповістили, що отримати додаткові відомості про її подальшу долю не видається можливим.
Загубився, пропав у сибірських мерзлотах ще один людський слід...
Ірина КИТАЄВА.
Калуш
Івано-Франківської області.
