Бездонне небо всіяне дрібним бісером зірок, а тендітний місяць задерикувато підглядає у вікно. Ніч поглинає місто. «Ганнусю, ну чого ви так довго? Адже чай давно захолов», — долинає турботливий чоловічий голос із кухні. «Вже йдемо», — чути у відповідь.
Зовсім нещодавно Ганна Іванівна й Анатолій Васильович відсвяткували золоте весілля. Але й тепер, півстоліття по тому, вони так само, тримаючись за руки, щовечора гуляють парком і згадують минулі роки. Все те, що було з ними 50 років тому.
— Моя мати завжди любила повторювати, що вдале заміжжя в юності — це надійна підпора у старості, — розповідає Ганна Іванівна. —Вона завжди радила будувати стосунки тільки на довірі. І що навіть любов не обов’язково.
— Так і вийшло, — продовжує Анатолій Васильович. — За моєю Ганнусею упадало багато хлопців, і я подумав, що треба щось робити. Ось так одного дня прийшов і з порога сказав: «Виходь за мене заміж. Мого кохання вистачить на двох».
— І ви одразу погодилися? — звертаюся до Ганни Іванівни.
— Його пропозиція не припускала відмови. Чи кохала? Ні, і він це знав. Мені тоді усього вісімнадцять виповнилося. Дівчиськом ще була. Але невдовзі одружилися й ось так разом вже 50 років. Поставили на ноги двох дітей, віднянчили онуків, а тепер і правнучки дочекалися.
Чайник закипів удруге й Анатолій Васильович ніжно повторив: «Ганнусю, знов чай холоне».
— Він усе життя про мене турбується, — усміхаючись, пошепки каже мені Ганна Іванівна.
— І ви щасливі?
— Так. Його кохання дійсно вистачило на двох...
