...Дмитро, як то кажуть, був першим парубком на селі: високий, ставний, широкоплечий. І вдачу мав добру — роботящий і меткий. Не одна дівчина задивлялася, коли прямував з друзями ввечері до клубу.

Та він одружився з Наталкою, гордою і красивою, одиначкою у своїх заможних батьків. Молоде подружжя швидко побудувало собі дім: світлий, просторий, з виходом до річки. Наталка працювала медсестрою у місцевій амбулаторії і виявилася ще й доброю господинею. Біля будинку — чистота і порядок, з весни до осені палахкотять у палісаднику розкішні квіти. На городі — ані бур’янинки. Лад і на господарському дворі, де порався Дмитро. Теплиці, які він побудував, приносили неабиякий зиск і невдовзі молодята придбали все, що потрібно для комфорту в оселі. Купили й дорогу іномарку.

Усе добре складалося в житті Підберезних. Крім одного: у дім, у «повну чашу», не приносив лелека маляти. Де не лікувалася Наталка, у які санаторії не їздила — все було марно. Минув і рік, і два, і десять — родичі почали радити Дмитрові взяти дитину з сирітського будинку. Та він про це й слухати не хотів. «У мене обов’язково буде син», — твердив, коли збиралися іноді з приятелями-водіями за чаркою.

Промайнуло двадцять років. Наталка розповніла і вже не їздила по курортах. Господарювати, куховарити, створювати затишок для Дмитра стало її головною турботою. Вона завжди чекала повернення чоловіка з далеких рейсів і перетворювала його приїзд на маленьке свято. Не помітила, як з кожним роком відсутність Дмитра у відрядженнях ставала дедалі тривалішою. Тому як грім посеред ясного неба прозвучала «правда», принесена кумою Галиною про те, що її Дмитро недарма затримується у рейсах. У нього в райцентрі є жінка, до якої він їздить вже не один рік. «І це ще не все, — вела далі Галина, не звертаючи уваги на те, що Наталка побіліла, як стіна. — У неї три роки тому народився хлопчик — вилитий Дмитро...»

Не днями, роками здався Наталці тиждень, коли чекала чоловіка. Змучена безсонням і пекучим болем, вона знову і знову поверталася думками в минуле, пригадувала першу зустріч з Дмитром, перше побачення... Ось чорнявий синьоокий хлопець перестрічає її на вулиці і просить прийти ввечері до верби. Вона, горда і неприступна, відмовляє йому. Не можна ж отак одразу показувати хлопцю, що й він теж дуже подобається їй... Ось він освідчується Наталці у коханні. Ось вони стоять, обійнявшись, під розквітлою яблунею всю ніч. Щаслива мить весілля. Дмитро на руках заносить її до батьківської хати. Перші роки шлюбу, сповнені кохання і мрій. Мрій про сина.

Коли Дмитро повернувся з відрядження, Наталка першою почала болючу розмову. Сказала, що все знає і зради не простить ніколи. Краще до старості житиме одна, ніж дозволить обдурювати себе. Дмитро нічого не заперечував. Лиш сказав, що давно хотів відкритися дружині, та все відкладав те болісне з’ясування стосунків. Справді, підтвердив він, у нього народився син. Це слово, мов лезо, полоснуло по Наталчиному серцю. Він записав його на своє прізвище й ім’я. Щомісяця допомагає його матері. Втім, Наталка її знає. Це — Оля Лебеденко, яка навчалася у паралельному з нею класі...

Наталка пригадала Олю — біляву тиху дівчину, яка ніколи навіть не ходила на танці до клубу. Після школи вона закінчила культосвітнє училище, але так і не вийшла заміж. Жила на околиці райцентру у старій хаті разом з матір’ю, працювала в бібліотеці... Як міг Дмитро проміняти її, Наталку, на нічим непримітну Ольгу?! Як міг зрадити!..

Спочатку Наталка хотіла залишити чоловіка і перейти жити до батьків. Та згодом передумала — дуже вона любила свою затишну домівку, доглянуте подвір’я, сад. До всього вона приклала працю своїх рук і тепло серця. Якщо хоче Дмитро — нехай сам іде, а вона залишиться на своєму обійсті. Чоловік нікуди не пішов. Щоправда, тепер він, не криючись, заїжджав до Ольги, привозив продукти, брав на прогулянку сина.

Минуло ще кілька років. Якось на автобусній зупинці, у райцентрі, зустріла Наталка Ольгу. Та стояла і тримала за руку хлопчика років шести. Наталка хотіла відвернутися, та ноги самі понесли її до суперниці. Ольга спокійно глянула їй у вічі. І Наталка замість докорів, котрі готові були зірватися з уст, привіталася. За Ольгу відповів хлопчик: «Добридень, тьотю! А я вас не знаю...» — стріпнув чорним чубчиком. На Наталку пильно подивилися, немов у саму душу, такі рідні сині-пресині очі і такі ж рідні припухлі губи розцвіли у приязній посмішці. Щось щемне і водночас хвилююче і тепле розлилося у Наталчиних грудях. Не зронивши більше ні слова, вона навмання побрела безлюдною вулицею.

Якось у вихідні — Наталка знала — чоловік збирався до сина. Ольга доглядала за тяжко хворою матір’ю, і Дмитро майже цілий день проводив з Сергійком: гуляв по містечку, у парку, водив у кіно. Наталка, впоравшись на кухні, також надумала провідати подругу. До поліетиленового пакета поклала щойно спечений горіховий торт, пироги з вишнями і яблуками, завиванець з грибами... Вже хотіла виходити з дому, як раптом зупинилася, замислилася. Перед очима зринув чорночубий хлопчик з синіми, мов проліски, очима... Наздогнала Дмитра вже біля хвіртки: «Візьми це... Віддай Сергійку...»

В очах її стояли сльози і Дмитро, щоб не бачити, як вона зараз розплачеться, взяв гостинці і швидко пішов до машини.

...Швидко пливе вода в річці біля будинку Підберезних. Ще швидше — життя. Протягом десяти років Сергійко часто гостював у батька. Навіть коли той їхав у відрядження. Хлопчику подобалося господарювати з Наталкою — годувати кроликів, каченят, гусенят. Вудити разом з нею рибу. Навіть пекти пироги. Наталка брала його з собою в лабораторію, бо Сергійкові дуже подобалося «лікувати» людей.

Дитяче захоплення виявилося серйозним. Після закінчення школи Сергій вступив до столичного медичного університету. Ясна річ, Ольга зі своєї скромної зарплати не могла оплачувати навчання сина. Цю турботу взяли на себе Дмитро і Наталка. Якось подруги почали вмовляти 50-річну Наталку покинути, врешті, «товктися у тих клятих теплицях» — пора, мовляв, відпочити, на що вона з докором похитала головою і відповіла: «У нас син. І йому потрібно вчитися...» Кожного місяця, як найбільше свято, чекала Наталка, коли приїде Сергій додому. Спочатку він ішов до Ольги, а потім — до них з Дмитром. А одного разу, перед випускним вечором в університеті, він завітав до Підберезних зі своєю однокурсницею, милою, приязною дівчиною.

Перед цими відвідинами Сергій сказав своїй нареченій: «Я тебе, Лілечко, познайомлю з батьком. Він у мене пречудовий! І з... мамами. Ти не дивуйся... Так склалося — їх у мене дві. І обидві дуже хороші. Я їх обох дуже люблю...»

Черкаська область.