Заступник міського голови — секретар Київради про державу, столицю, майбутнє країни
— Відбулися, Володимире Борисовичу, вибори у містах, селищах, до Верховної Ради. Пройшли перші сесійні засідання українського парламенту і місцевих рад. Отже, можна зробити перші висновки. Про які тенденції в розвитку нашої держави можна говорити? Чи стали ці вибори кроком уперед для розбудови нашої державності?
— Вибори пройшли, але аналітики й досі розмірковують над цією подією, не поспішають висловити чітко окреслені висновки. Важко й мені однозначно відповісти на ці питання, бо самі події надто неоднозначні. Легше казати про негативи, бо вони лежать на поверхні. Ми пильно стежили за тим, як ідуть вибори у столиці й регіонах, розглядали ситуацію одразу після них. Отже. З огляду на все побачене, в мене склалося враження, що, на жаль, на цих виборах було завдано відчутного удару демократії, бо бал правили гроші. Придивіться до складу депутатських корпусів: хто там? Хоч куди глянь — люди від бізнесу. Що, виборці довіряють тільки бізнесменам? Не вірять робітникам, селянам, інтелігенції? А де жінки, яких значно поменшало в радах?
Не думаю, що в цій ситуації виграли держава, народ. Щось-таки в нашій країні трапилося, щось порушилося.
Не хочу казати про всіх, але аналітики стверджують: люди та їх вчинки стали значно меркантильніші й цинічніші. Дивлячись на ці процеси, де часто діє подвійна мораль, громадяни самі починають переходити на такі принципи.
— Навіть з парламентської трибуни час від часу лунає: «У політиці немає друзів, у політиці є тільки інтереси».
Світом правлять тільки інтереси. Це не тільки тривожно, а й небезпечно, бо коли зникають такі поняття, як мораль, совість, патріотизм, суспільство приречене. Якщо уявити, що в людському середовищі мораль підмінена подвійними стандартами, якщо людина думає тільки про себе, живе лише власними інтересами, не дбає про інших, не виявляє співчуття і бажання допомогти їм, то що це за суспільство? Історія ж нам засвідчила, що від розгулу цинізму, егоїзму, аморальності гинули не тільки держави, імперії, а й цивілізації.
Візьмімо нашу судову систему. Хіба ми не бачимо, як деякі суди, всупереч логіці, совісті, зрештою вимогам закону, нерідко приймають рішення не так, як велять справедливість, правові норми, а виходять з інших принципів. Коли вже взірці справедливості (як це має бути) — судді — керуються подвійною мораллю, то що вже казати далі.
І взагалі, я дедалі частіше переконуюся, що на початку дев’яностих років у нас було більше демократії, ніж тепер. Хай вона часто бувала стихійною, неорганізованою, скидалася інколи на хаос...
— Одне слово, вольниця.
— Нехай буде й так. Але волевиявлення людей було значно помітніше, дихалося легше.
А взяти соціальну політику, те, як живе пересічний громадянин. Вийдіть на вулицю, особливо у провінції, подивіться: летять повз вас суперсучасні автомашини. Де вони взялися, за які такі кошти придбані? І поряд, на тротуарі, люди, котрі, як колись казав поет, «у латаних свитинах». А ще бідніші взагалі на вулицю не виходять.
Ось тепер і порівняйте відстань між багатими і бідними у нас і в європейських країнах, нашу і європейську демократії. Це ж не секрет, що в Україні фактично відсутній середній клас. Зате у нас досить дуже багатих і дуже-дуже бідних.
Часто чую, що це, мовляв, данина часу, через що ми повинні пройти, умова переходу до справжнього демократичного суспільства. І тоді я думаю: якщо такою ціною йти до демократії, то чого вона взагалі тоді варта? Кому вона така потрібна? Що, бракує досвіду європейських країн, які йшли від капіталістичного до постіндустріального суспільства, до сьогоднішньої демократії? Чому ми сьогодні повинні повторювати ці помилки? Чому змушені через усе це проходити? Значить, десь на якомусь етапі не спрацювала держава як регуляторний механізм. Державний апарат мав виступити в цій ситуації тією регулюючою силою на захист простих людей, яка збалансовувала б інтереси, зрештою, не давала б беззастережно грабувати суспільство й народ.
На жаль, і це нині можна однозначно сказати, сьогодні такого не відбулося. Мало того, держава, мені здається, і досі служить не простому люду, а саме тим, хто розбагатів завдяки цій державі. Це теж тривожний чинник. Він рано чи пізно може відіграти дуже негативну роль у суспільстві.
Усе це, якщо узагальнювати, викликає серйозну тривогу за майбутнє і дітей наших, і самої держави.
— Якщо проходять такі тектонічні зсуви в суспільстві і державі, то це рано чи пізно може призвести до землетрусу. Зсуви в моралі, зсуви в совісті, зсуви в людяності. Куди ми йдемо?
— Саме про це я й кажу. Це треба зупинити. Поки не пізно. Потрібно створювати справді демократичну державу. І процедуру проведення виборів, і ставлення до людей треба рішуче змінити — причому на всіх рівнях. Особливо небезпечна, повторюю, ця подвійна мораль, котра крім усього іншого породжує корупцію, яка роз’їдає суспільство у всіх його ешелонах, зрощення кримінальних структур з державними. Про це з тривогою зазначає і Президент України. Треба якнайшвидше відійти від тих негативів, які склалися в суспільстві.
У нас є досить для цього здорових сил. І більшість людей розуміють, що добре, а що погане.
Мене хвилює сьогодні, як поводиться молодь у цій ситуації, яку зміну ми отримаємо через 10 — 15 років. Коли бачиш розгул наркоманії, те, що значна частина юнаків і дівчат пливуть, як кажуть, без керма і вітрил, без кращих традицій, які виробила цивілізація, то постає питання: чи переймаються цим державні мужі, чи думають узагалі про перспективу свого роду й народу, власне, країни, в якій їм все одно доведеться жити.
— Це ж ви, Володимире Борисовичу, говорите про молодь. А хіба мало гніву накопичилося і в старшого покоління? Добре, що у столиці місцева влада вишукує бодай найменшу можливість, аби допомогти.
— Ми справді маємо в Києві певні позитивні моменти в економіці. Київ — це величезні фінансові потоки, це безліч підприємств, бізнесових структур, які успішно діють. І, безперечно, декому дуже хочеться покерувати, спрямувати ці потоки, куди їм потрібно. Тут киянам слід бути особливо уважними й пильними. Бачите, що нині відбувається у столиці? Пройшли вибори. Ті, хто йшов від партії «Єдність», стали більшістю в Київраді. Депутати успішно пройшли етап формування комісій, провели перші сесійні засідання. Здавалося б, є всі можливості нормально, спокійно працювати аж чотири роки. Все начебто гаразд. Але з’явилася інша ситуація, коли почали, я б сказав, штучно створювати фракцію «Єдина Україна». Ніхто не проти цієї фракції, це могло б бути цілком нормальним явищем для Київської міської ради. Якби не одна деталь: вона народжувалася не в надрах самої міськради. І друге. Новонароджене депутатське дитя почало формуватися, коли в самій Верховній Раді фракція «Єдина Україна» стала розпадатися. Хіба це нормально?
Як створювалася новоявлена фракція в Київраді, мовлено чимало. Це прозвучало і з уст представників багатьох партій просто з трибуни законодавчого органу.
Мета добре проглядається через деякі засоби масової інформації, які враз синхронно почали турбуватися за долю киян, запопадливо хапатися за будь-який недолік у діяльності місцевої влади і роздувати його до нестями.
Усе ніби й правильно. Про недоліки треба говорити, це нормальне явище. Адже місто величезне, десь щось можна й недогледіти. Але матеріали подаються так, що фракція, яка, як на мене, ще не встигла зробити жодного корисного вчинку, вже стала єдиним захисником жителів міста.
При цьому зважте на таку обставину: в цій фракції майже всі — дрібні й середні бізнесмени. Хоч як це парадоксально, але вони — найменш захищений серед ділових людей прошарок. Чому? Тому що в нас дуже складна економіка, недосконалі закони, недоопрацьовані нормативні акти. Щоб працювати, такому бізнесмену нерідко доводиться балансувати на межі закону. А коли так, то можна натиснути на певні важелі, щоб вплинути на непокірних.
Дай, Боже, помилитися. Якщо фракція буде справді боротися за інтереси киян, я тільки вітатиму її. Але в тім-то й річ, що з перших днів існування вона заговорила про зміну влади в Києві, відставку міського голови, обраного переважною більшістю киян. Тобто проглядається очевидне бажання новоявлених рятівників захопити владу. Точніше, прибрати до рук фінансові потоки, про які йшлося раніше.
Вони тільки не враховують того, що це столиця, місто, в якому творити беззаконня не так просто, бо все, що робиться, — на виду. Тут і партії, і громадські об’єднання, які все бачать і вміють легко розгадати найдалекоглядніші плани, котрі розроблюються в тихих кабінетах окремих «лідерів» нації.
— Одна справа — розгадати, інша — нейтралізувати. Що можна протиставити організаторам закулісної метушні?
— Механізм один. Це — демократія. В наших умовах, коли в державі панує адміністративний характер управління, єдиною дієвою зброєю проти беззаконня, подвійних стандартів є демократизація суспільства. Ви ж помітили, що не тільки політики, а й представники широких верств населення дедалі частіше й настійливіше мовлять про необхідність обрання, а не призначення і керівників міст і сіл, і керівників регіонів та областей. Народ, як кажуть, визрів для прийняття такої форми правління.
На жаль, демократичні процеси ще слабо просуваються в нашій країні.
Чому — дати однозначну відповідь на це питання складно. Однак я вважаю, що основні зусилля потрібно скерувати на те, щоб самоврядування в Україні стало провідною формою управління у всіх владних структурах. Знаю, що до цього прагнуть і провідні політики. Президент, зокрема, став дедалі частіше заявляти, що центр має поділитися владою на місцях, надати більше ініціативи регіонам. Головне, слід розробити такі фінансові механізми, які дали б можливість містам і селам самостійно вирішувати соціально-економічні й політичні питання.
Надмірна централізація влади, як свідчить історія, рано чи пізно заводить державу в глухий кут, веде до її самознищення. То чи варто рухатися до прірви?
Тому й дивуємося, чому, маючи на сьогодні одну з найосвіченіших у світі націй (нехай мені хтось заперечить!), потужний науковий потенціал, високі технології в цілих галузях промисловості, фундаментальні дослідження, ми так довго тупцюємо на місці. Чим це пояснити? Ми фактично вже пройшли ті негативні явища в економіці, коли були розірвані зв’язки з країнами-партнерами. А далі? Згоден, зв’язує путами інертність мислення і дій. Але й цей чинник не має вирішального значення, оскільки до управління економікою й державою стрімко приходить молоде енергійне покоління.
То в чому річ? Чому сусідні держави, маючи гірший від нас потенціал, за короткий час залишили нас позаду?
— Прибалтійські країни, Чехія...
— А Польща, Словаччина, Угорщина? Вони швидшими темпами пройшли той шлях становлення, де ми досі тупцюємо.
— Володимире Борисовичу, ось ви дуже цікаво розвинули тему моральності в суспільстві, подвійних стандартів, що нищить, зрештою, усе живе й здорове. Але ж оці нездорові норми перекидаються не тільки на суспільну поведінку людей, а й на економіку. Може, ми тому й бідні, що економіка базується часом на принципах аморальності?
— Декому стало вигідно, щоб економіка була такою, тобто давала можливість діяти «в тіні». Бо тоді матимуть надприбутки не тільки ті, хто безпосередньо «в тіні», а й ті, хто прикриває їх. Отже, безперечно, в цій ситуації первинна мораль. Тому чесні депутати, які більше думають про народ, повинні створювати закони, які змусили б економіку працювати на країну і людину, змінили б становище на краще.
Мені здається, що ті позитивні зрушення, які, спостерігаються в господарюванні, відбуваються не завдяки, а всупереч цим моментам. Хоч би як там було, а ринкова економіка проривається, закони її розвитку беруть гору. Їй треба допомогти.
— Чи не ховається корінь усіх нещасть, про які ви розказуєте, отієї антидемократизації суспільства в тому, що від управління державою фактично усунена інтелігенція? Адже в усі віки інтелігенція була не тільки носієм інтелекту в суспільстві, а й взірцем чистоти, совісті, патріотизму.
— Хай пробачить мені інтелігенція — літератори, вчені, культурні діячі, але мені здається, що на якомусь етапі державотворення вона сама усунулася від управління державою.
— Я б сказав, вона швидше розгубилася.
— Можливо, розгубилася. Але давайте згадаємо події на початку 90-х років: ейфорія, активна участь інтелігенції у створенні нової держави. А потім — суцільна ідеалізація: Україна багата, Захід нам допоможе, ми завтра житимемо не гірше, як в Америці. І прогавили нуворишів, які завоювання справжньої волі, що наступила, повернули до своїх гаманців, жадобою і цинізмом перекреслили найкращі надбання і духовні цінності, які інтелігенція збирала по зернині протягом століть.
І що? Вдарила інтелігенція у тривожні дзвони? Створила літературні, музичні, театральні шедеври, які змусили б здригнутися суспільство, подивитися на життя не через рожеві окуляри, а тверезими очима, затаврувавши усе бридке, що прийшло на піні демократії? Мовчить інтелігенція. А вона ж завжди йшла попереду, піднімала народ в усі тяжкі часи на боротьбу за чистоту і правду. Де нинішні Франко, Леся Українка, Карпенко-Карий, який свого часу розвінчував замурзаного — предка нинішнього нувориша? Чому притихли вічні бунтівники Павличко, Драч, Олійник, Мовчан? Що з ними сталося? Я лише останнім часом побачив ледь-ледь помітні проблиски втрачених тенденцій у літературі та мистецтві.
Або ось інше. У нас потужна Академія наук, сотні вчених зі світовим іменем. Знаємо, що нині їхні лабораторії бідні. Але ж і після революції ученим жилося не краще. А вони творили науку, незважаючи на перешкоди й переслідування. Я не хочу сказати, що наші вчені зовсім зупинилися у своїх пошуках. Але те, що вони втратили вплив на суспільство, — це факт. Наші суспільствознавці, професори-політологи швидше узагальнюють події, які відбуваються в житті молодої держави, аніж указують шляхи, якими нам потрібно йти далі. Вони не вникають у ті процеси, що рухають цивілізацію, не заглиблюються в національні особливості розвитку сучасного українського суспільства. Хіба ми не бачимо, що, скажімо, шведське суспільство відрізняється від французького чи німецького? Кожне йде своїм шляхом з притаманною йому психологією, національними особливостями. Я вже не кажу про японців, китайців чи австрійців. Ясно одне: успіх там, де економіка розвивається, виходячи зі своїх глибоко національних особливостей. А ми весь час бубонимо про якусь абстрактну Європу. Та немає загальної Європи. Є окремо економіка й культура кожного народу, що населяє Європу.
Сьогодні та-таки Швеція має такий потужний соціальний захист населення, про який нам і не снилося. До речі, там вони багато запозичили у нас.
Тож, на моє переконання, наші суспільствознавці, економісти давно вже повинні були виробити модель нашого подальшого поступу. А її й досі немає.
Ось вам і розмова, що інтелігенцію усунули, що їй треба більше давати влади. Хто дасть? Вона сама повинна заявити своє право на це, довести спроможність вести суспільство за собою. Справді, вона якась розгублена й інертна. Найстрашніше, як на мене, що вона почала пристосовуватися до важких економічних умов, заховалася, зайняла місце на ринках, смиренно принишкла, очікуючи манни небесної.
— Ви делікатно зауважили, що нині і Президент України, і Голова Верховної Ради розуміють: на часі потреба кардинальної зміни клімату в державі.
— Я роблю висновок з їхніх заяв, останніх виступів, в яких вони дедалі частіше почали закликати до змін у суспільстві. Президент настійливо вимагає покінчити з корупцією у владних коридорах, висловлює гостре невдоволення економічним розвитком країни, діяльністю нинішнього уряду. А ось зовсім недавно висунув цілу програму розвитку місцевого самоврядування, розширення демократичних засад.
І справді, серйозних економічних і соціальних зрушень у нас поки що немає. Голова Верховної Ради останнім часом закликає до примирення в суспільстві, до його високої моральності, розвитку демократичних принципів. Але поки що видимих результатів не бачимо. Бракує механізму, який найкращі наміри здорових сил суспільства перетворив би в дію.
— А які ви, Володимире Борисовичу, запропонували б механізми?
— Клімат у державі можна змінити лише за однієї умови: шукати чесних, порядних людей — високих професіоналів у своїй галузі, які не керуються подвійною мораллю, і призначати їх на високі державні посади. Іншого світ не придумав. Не боятися цих людей, які спираються на демократичні процеси розвитку самоврядування. Людей, які виходять лише з одних інтересів — інтересів держави. Не кланів, не чиновників, не олігархів, а саме держави і народу, конкретної людини.
Знаєте, у нас дуже великий кадровий провал у державі. Ми десь втратили хороші, освічені, підготовлені кадри. Куди вони поділися? Чому їх немає? Чому ми перетасовуємо старі колоди кадрів, не знаходимо нових людей? Одне слово, проблем багато. Відповідь на них, безумовно, дасть час. Але просто чекати — надто недозволена розкіш. У цій ситуації, як мені здається, потрібно піднімати активність людей, їх політичну свідомість, активність інтелігенції. І хоч я дещо різкувато говорив про неї, сьогодні ми повинні її захистити, підтримати, дати простір для діяльності.
І це актуально, адже ми перестали хизуватися авангардною роллю робітничого класу. Хто тоді має вести суспільство? Безперечно, інтелігенція. Вона має прокинутися і нести із собою не тільки просвіту, а й усе найчистіше, що виробила світова цивілізація, якщо хочете, нашу слов’янську совість і гідність.
Розмову вів Анатолій КРАСЛЯНСЬКИЙ.
