«Нехай Україна у щасті буя, у тім нагорода і втіха моя»

— Цієї події кияни чекали довгі роки. Відкриваючи музей, ми віддаємо шану класикові української літератури — поетові, прозаїку, драматургові, перекладачеві, режисерові, актору, антрепренеру, вихователю літературної і театральної молоді, відомому громадському діячеві і, нарешті, почесному громадянинові Києва Михайлові Петровичу Старицькому.

Михайло Старицький був одним з організаторів українського театру. Він продав свій родинний маєток і всі гроші вклав у розвиток театральної справи. 1883 року Михайло Петрович очолив першу українську професіональну трупу, присвятивши безпосередньо театральній роботі понад десять років. Своїм учителем його називали і Марія Заньковецька, і Микола Садовський, і Панас Саксаганський.

Експозицію Меморіального будинку-музею відтворено за листами, фотографіями, спогадами рідних та близьких. Велику допомогу надала онука письменника Ірина Іванівна Стешенко — актриса і перекладачка. На жаль, онука не дожила до втілення її заповітної мрії — відкриття музею. Саме за її спогадами та докладним описом вдалося відновити інтер’єр меморіальної квартири, зокрема і кімнати самої Ірини Іванівни — останньої зі славетного роду Старицьких.

Кожен із членів великої родини Старицьких, які, за словами Людмили Старицької-Черняхівської, «...були першими свідомими українцями у сповитку», зробив посильний внесок у розвиток літератури, театру, освіти в Україні. Але майже всіх їх спіткала трагічна доля. Доньку Вероніку розстріляли у 1938 році, Людмила Старицька-Черняхівська — в’язень сталінських ГУЛАГів, зять Іван Стешенко, міністр освіти УНР, загинув у 40 років.

Не уникли трагічних колізій і меморіальна спадщина та архів сім’ї Старицьких.

Започаткувала роботу зі створення музею заслужений працівник культури УРСР, заступник директора з наукової роботи Музею видатних діячів української культури Наталія Терехова. Але, на жаль, не все потрапило до фондів музею. За заповітом онуки Старицького все її майно було доручено довіреним особам — лікарю Л. Грабовецькій та Л. Рєзуновій з умовою передачі його музею М. Старицького. Л. Грабовецька, яка проживала у Львові, благородно і чесно намагалася виконати свої зобов’язання. За її дарчою музей мав отримати частину спадку — загалом 172 предмети з колекції живопису, графіки, порцеляни та скла. На жаль, Л. Грабовецька повірила запевненням Л. Рєзунової, що вона ретельно виконає умови заповіту, і залишила їй усе на тимчасове зберігання. Протягом усіх цих років, починаючи з 1996-го (дата написання дарчої), музей не раз звертався до Рєзунової, до речі, колишньої працівниці Міністерства культури, з вимогою повернути колекцію. Під різними приводами Л. Рєзунова цього не зробила й досі.

Про життя Михайла Старицького розповідають документи, особисті речі, рукописи, книжки, фотооригінали різних періодів. Центром експозиції є кабінет Михайла Петровича, в якому відвідувачі побачать його особисті речі, меблі, відчують творчий дух, що панував тут. Все відтворено так, як було в останні дні життя автора «За двома зайцями» та багатьох інших літературних шедеврів.

Створити Меморіальний будинок-музей М. Старицького допомагали багато людей. Кошти надала Київська міськдержадміністрація, проект реконструкції підготував інститут «УкрНДІпроектреставрація». Ремонтно-реставраційні роботи вело МП «Теодоліт», фасади відремонтувало приватне науково-дослідне виробниче підприємство «Вант». Роботи з декоративної огорожі виконували провідні майстри художнього ковальства в Україні.

Грант на 20 тисяч доларів надало посольство США, рідкісні видання подарував фонд «Український ренесанс».

З миру по нитці, і Київ поповнився ще одним чудовим музеєм.