Жодна сім’я, думаю, не може похвалитися стовідсотковою слухняністю своїх дітей. І час від часу ми, батьки, запитуємо себе: як знайти вихід із ситуації, яке покарання застосувати і, взагалі, чи допоможе воно?
Колись чи не єдиним дійовим засобом вважалися різки. Сучасною мовою — батьківський ремінець. У такому разі батьки повинні знати наслідки подібного стилю виховання. По-перше, застосована крайня міра у стосунках з дитиною. Якщо вона до неї призвичаїться, жодна інша міра впливу не матиме. Крім того, рабське покарання зробить рабською і вдачу дитини. А це — найоманливіший та найпідступніший тип. Бо тільки раб, намагаючись уникнути покарання, здатний на брехню, підлесливість. Можемо простежити поведінку людини, коли страх покарання зникає. Назовні прориваються інші потворні якості. Приміром, жорстокість стосовно до слабших. Впливає все те, що вдома не було реалізоване або принаймні локалізоване.
Зі свого педагогічного досвіду знаю, що саме діти, особливо хлопчики, які перебувають під диктаторським батьківським гнітом, у школі з найбільшим цинізмом і задоволенням знущаються зі слабших однокласників, намагаються бути «героями» в очах однолітків та своїх власних, коли прагнуть принизити вчителів.
Побиття дитини — також свідчення безсилля вихователів, їх власної невихованості.
Виховання без покарання не буває. Але кожен розуміє це по-своєму. За нормальних людяних стосунків покаранням може бути вже просто суворий тон. Обіцянки на кшталт «не підеш на дискотеку», «сидітимеш удома» скоріше привчають дітей до підступності, аніж дисциплінують їх.
Треба прищеплювати дитині любов до рідної домівки. А це можливо тільки за умови тісного духовного зв’язку з батьками.
Зв’язок цей у більшості сімей втрачається, оскільки зайнятість дорослих зводить нанівець спілкування з дітьми. Таким чином, хоч і не всі зізнаються в цьому собі, діти стають тягарем.
Виховання — це контакт між людьми. Якщо його немає, якщо слова не йдуть від серця до серця, а відлітають, як горох від стіни, все даремно. Отже, треба змінювати підхід.
Найнебезпечніше — відчужувати дітей від сім’ї. Ми часом забуваємо, що діти — наше відображення. Отже, мають ті самі пристрасті і бажання, що й ми. Але ж ми самі прагнемо бути господарями становища, не бажаємо, щоб нам дорікали, не хочемо спілкуватися з тими, хто говорить з нами в наказовому тоні. Шукаємо собі оточення, де почувалися б вільно.
Отже, обравши суворий тон розмови з дітьми, ми самі штовхаємо їх в інше місце, іншу компанію, де їм добре. А цим місцем може стати підворіття, вулиця або затишна квартирка, де відбуватиметься «справжнє» виховання.
Хай це нетипово, але дочка-підліток моїх добрих знайомих, маючи неприємності у власних справах, а вдома не відчуваючи тепла і підтримки постійно зайнятої кар’єрою матері, до того ж — диктатора за вдачею, одного дня ступила з балкона сьомого поверху у вічність.
Без свободи людина задихається. Ми сковуємо свободу дітей і тоді, коли прагнемо змінити їхній темперамент. Нам здається, що дитина повільна, отож намагаємося із флегматика зробити сангвініка, хочемо із веселої і рухливої зробити меланхолійну. На таку невдячну і зовсім марну роботу витрачаються роки і наші зусилля. А яких мук зазнає при цьому дитина! Це схоже на болючу пластичну операцію.
Отже, не будемо прищеплювати нові якості нашій дитині. Надамо їй можливість обирати собі фах, не нав’язуючи батьківських амбіцій. До чого лежить душа, в тому наші дорослі діти досягнуть більших успіхів, аніж у ненависній роботі.
Не приховуватимемо від наших дітей тіньові сторони життя, так само як і не зосереджуватимемо на них увагу. Краще щиро обговорити з ними побачене чи почуте. Не плекатимемо ненависть до будь-чого або будь-кого. Бо ця іржа може не тільки знівечити душі наших дітей, зробити їх озлобленими, а й обов’язково обернеться з часом і проти нас самих. Не виганятимемо їхніх друзів із квартири, щоб не заважали нам, дорослим. Не сваритимемо дітей, коли прийшли пізніше.
Колись, коли мої діти були малі, мені довелося залишити роботу на тривалий час, перервати кар’єру. Це було важке рішення. На сповіді у священика я поділилася своїми ваганнями. Він тоді сказав: «Робота — це те, що минає, це турбота сьогоднішнього дня. А діти — то крок у майбутнє».
Сплинув час, а я жодного разу не пожалкувала про той свій вибір.
Алла СТЕПАНЮК,педагог і журналіст.
