Настирні дзвінки до сусідніх квартир нарешті припинилися. Настала черга моєї, тож приготувала гривню. На порозі стояла скромно вдягнена молода жінка років тридцяти і семи-восьмирічне дівча.
— Ми бідуємо, подайте скільки можете, — попросила вона.
— А мені водички, прошу, — почула від дитини. Допоки дівча гамувало спрагу, жінка розповіла, що приїхали з донькою до Рівного з-під Ківерців. До цього, за її словами, спонукали злидні.
— Не хворієте? — запитую.
— Бог милував.
Молодиця штурмувала квартири на інших поверхах, а мені пригадалося побачене нещодавно на відрізку траси Сарни—Костопіль. Час від часу в лісі та в селах зустрічала дітей, які пропонували чорниці автомобілістам. Біля одного гурту в селі Малушка Березнівського району зупинилася — надто живописний вигляд мала малеча, яка торгувала ягодами: наче матрьошки з відомого російського сувеніра зійшли сюди — одне менше одного.
— Самі назбирали? — цікавлюсь у дітвори.
— Самі, — хором відповіли ті, показуючи чорні від ягід маленькі долоньки. — А продаємо, щоб у школу зошитів купити.
— А мені туфлі треба, мені — спортивний костюм, — ділились своїми проблемами діти. І як було відійти від них без покупки? Коли від’їжджала, біля цього гурту зупинилося вже інше авто: хтось також бажав підтримати маленьких трудяг, які літні канікули проводять у лісі, тоді як їх ровесники в містах безтурботно сидять біля телевізорів, граються на дитячих майданчиках або ж відпочивають біля моря. Що поробиш, коли нестатки змушують дітей до такої нелегкої праці: у лісі мошкара, підстерігає небезпека зустрічі з гадюками, та й спину треба погнути, щоб назбирати хоча б літр чорниць. Це знаю з власного дитинства, коли так само разом з бабцею заробляли мені на шкільну форму — батьки тоді будувались і всі кошти вкладали в хату. Після лісу збирала останні сили на найулюбленішу спокусу — скупатися в річці, на інше їх просто не вистачало — втома від пройдених кілометрів і праці швидко звалювала до сну...
У сусідньому з Малушкою селі Яринівка того ж Березнівського району знову гурт малечі біля траси.
— Так більшість наших дітей проводять літні канікули, — каже секретар Яринівської сільради Катерина Місько. — Вдень рідко яку дитину побачите в селі: хто в полі з батьками, хто на випасі худобу пильнує, хто в лісі. Особливо це стосується дітей з багатодітних родин. А ввечері вони продають ягоди ось тут, біля траси, або ж здають їх заготівельникам, які платять по дві гривні десять копійок за кілограм. Для малозабезпечених сімей це одна з небагатьох можливостей вижити, щоб не старцювати.
Та й узагалі в Яринівці, як розповіли, ніхто з місцевих не жебрає — це вважається великим соромом. У селі голодні лише ледарі та п’яниці, які день у день протирають штани на лавках (припускають, що дехто із них просить милостиню в інших місцях — свої таким не подають). Зате з хворими та немічними, які вже не мають сил працювати, а на дуже скромні пенсії чи допомоги ледве животіють, у селі, де люди не зчерствіли душею, поділяться шматком хліба чи склянкою молока.
— У нас не дуже багато багатодітних родин, — продовжує Катерина Павлівна. — Але саме їх літо рятує від безгрошів’я. Скажімо, у нашої техпрацівниці Галини та її чоловіка Володимира Потапчуків дев’ятеро дітей. Щоправда, троє із них уже мають свої сім’ї, а шестеро інших — школярів — треба підготувати до школи. Самі розумієте, які дорогі нині зошити, шкільне приладдя, одяг, взуття. То Галина завжди у клопотах, а щойно у лісі дозріють ягоди чи з’являться гриби, бере відпустку і разом з дітьми працює до сьомого поту. Так само виживає і сім’я Валентини Сульжик, де восьмеро дітей. Шістьох, які мешкають ще при батьках, можна бачити не лише в лісі, а й на току дочірнього підприємства «Яринівка» ЗАТ «Березнемолоко».
Справді, святковими канікули в цих дітей не назвеш. Зате знають вони ціну копійці, яку заробили своїми маленькими працьовитими долоньками.
Рівненська область.
