Він стояв переді мною в тролейбусі, а я (спасибі темним окулярам) уважно роздивлялася ще не старого, але вже лисуватого і трохи посивілого чоловіка.
Стрункий, навіть худорлявий, зовсім юнацька фігура. А от очі... На чорній футболці уже знайоме кружальце з написом «Хочеш схуднути — спитай мене, як».
Ой, серденько, не варто й питати. Я й сама пережила такі роки. Десь наприкінці 80-х — закінчення інституту чи, може, навіть незакінчена аспірантура, батьки-пенсіонери, молода дружина з дитиною, безпросвітне животіння в академічному чи профільному науковому інституті... Гарячкові пошуки роботи...
Яскраве шоу «Гербалайфа»: на сцену вибігають яскраво вбрані жінки й чоловіки невизначеного віку:
— Я — Аліна, мені сорок років, але ніхто не дає й 25! Щойно повернулася з Австралії.
— Я — Андрій, учився в Німеччині, тепер заробляю двісті доларів за тиждень як мінімум!
І ти, хлопче, опинився у тому вирі. Вступний внесок, ввічливі інструктори, перша удача, перші гроші... Може, щось за них і купили. А потім — провал, незрозумілий, раптовий. Відчайдушне борсання, продаж квартири... Розлучення: жінка знайшла собі когось з «Мерседесом» і сауною в котеджі... А тепер — живеш з підстаркуватою «гербалайфянкою» в її кімнатці...
«Хочеш схуднути — спитай мене, як».
Не треба питати, мені все розповіли сумні очі, глибокі складки навколо губ, порепані туфлі, підперезані благеньким ремінцем засмальцьовані на кишенях брюки...
Що? Це неправда? Ти не такий? Ти — вдалий, щасливий і дужий? Ну, й чудово. Я рада помилитися.
