Бралося на вечір, коли Мирослава поверталася з лікарні від Василя. Нині вперше після операції дозволили йому піднятися з ліжка. Змарнів, зблід, очі немов кудись провалилися. Дивився на неї замилувано і вдячно. Хворі в палаті теж зиркали в бік дівчини доброзичливим оком, позаяк не пройшло повз їх увагу, як у перші післяопераційні дні годинами просиджувала біля хлопця, змочувала мінералкою пересохлі від жару губи, напувала бульйоном. Чорнявий вусань із забинтованим плечем, що лежав на крайньому від вікна ліжку, напівжартома-напівсерйозно застеріг:
— Дивись, Василю, а то відіб’ю в тебе Миросю собі в невістки.
— Спробуйте лишень! — задерикувато мовив хлопець.
Мирослава згадувала цей словесний герць і усміхалася сама до себе. Ех, Васильку, Васильку! Невже й досі не збагнув, що те почуття, на яке сподіваєшся, не що інше, як дружня прихильність.
За цими думками й не почула кроків позаду себе.
— І де такі гарні ніжки продають? — пролунало майже над вухом. Гостро зиркнула вбік і побачила поряд високого ставного молодика. Мирославі гейби хто грані висипав на лице. Спробувала хмаритися. Та в наступну мить вирішила дати відкоша.
— А ви, бува, не повноважний представник фірми «Купи-продай»?
— А що є така? — мовив дещо розгублено.
— То, може, ви з ватаги вуличних зачіпайленків? Не трудіться. Вважайте, що працювали в режимі холостих обертів.
І прискорила крок.
Через тиждень на цій самій вулиці знов побачила його. Йшов назустріч з винуватою посмішкою.
— Не гнівайтеся, благаю вас, за те моє невдале залицяння. Як побачив вас...
— О, нова тирада з лексикону патентованих бабіїв? — не дала договорити Мирослава.
— Ну ви вже одразу й діагноз поставили — «бабій», — образився він. — Може, краще не будемо кидати одне в одного списи?
Скинула на незнайомця бурштинові очі, обм’якла трохи, оглянула його постать. Обличчя тонке, чоло розумаки, бездоганно чиста сорочка, «в ніж» напрасовані штани. Шарм якийсь у ньому є, зробила висновок. Але хіба можна на вулиці так чіплятися до дівчини?
А він пив очима дівоче личко, світло посміхався.
— Ніж сваритися, ліпше будемо знайомі, — простягнув руку. — Батько-мати намудрували з моїм іменем. Радиславом нарекли. А вас як величати?
По хвилині вагання вона назвала себе.
— Мирослава... Мирося, — наче пробуючи її ім’я на смак, тихо промовив він. Дивна дівоча душа. Ще кілька днів тому вона палала гнівом до випадкового перехожого, а тепер чомусь так солодко завмерла, так дзвінко забриніли в ній срібні струни скрипки...
Вони зустрічалися майже щодня. Дівчина ясніла квіткою. Весела, життєрадісна, з романтичним туманцем мрійності бігла до нього на побачення. З Радиславом було цікаво, затишно, багато спільного в поглядах, оцінках явищ життя. Та чи не більше підкупляли Миросю шанобливість, делікатність, з якими ставився до неї. Він немов оберігав її навіть від самого себе. Щоразу приносив букетик квітів, які так полюбляла. Сьогодні, коли все так «розшнуровано», розкуто, це щось та значить. Студентська дівота з Миросиної групи, забачивши їх разом на вулиці, ахнула:
— Слухай, де ти такого знайшла? Та ж він скажено вродливий!
Усе б нічого, лиш почуття якоїсь провини перед Василем мучило дівчину. Завжди була з ним без хитрості, без обману, а тепер... Хоч, якщо розібратися, вони не пов’язані жодними клятвами, обіцянками. Про любов між ними не було мовлено жодного слова. Але ж мова юначих очей красномовніша за усілякі слова. Що ж, настав час сказати про все прямо і чесно. Завтра зробить це. Ось лишень знайти б слова, щоб не так боляче ранити душу хлопця.
Була субота, вільний від навчання день. Вранці Мирослава з матір’ю чітко окреслили свої денні завдання. Дівчині випала доставка продуктів. Вже виходила з ринку, обвішана важкими сумкам, коли хтось торкнувся її плеча. Це був Радислав. Підстрибнуло на радісній хвилі дівоче серце, засяяла навстріч теплінь очей.
— Я тут на машині товариша, давай підвезу тебе додому, —запропонував.
Вони вже всілись у машину, коли Радислав ураз щось згадав.
— Почекай хвилинку, я миттю. — І вибіг з легковика. Незабаром повернувся з букетом білих ромашок.
— Це тобі, — мовив, дивлячись закохано в очі.
Дівчина простягнула руку по квіти і раптом побачила на пальці коханого тоненький золотий обідок. Спалахнула, немов оберемок сухої соломи. У скронях затарабанило клевчиками, аж запекло.
— Що з тобою? — стривожився Радислав. — Тобі погано?
— Не треба! Не треба мені твоїх квітів! Неси їх своїй дружині. А мене облиш, — врешті спромоглась на слово, пориваючись вийти з машини. Руки тремтіли, непрохана росяна зернина зірвалася з вій і розсипалася дрібненькими скалочками по обличчю.
Радислав розгубився. Та в наступну мить став гарячково просити:
— Не йди! Благаю, вислухай! Я все поясню. Ти побачила в мене шлюбну обручку... Так, я одружений і збирався тобі про це сказати. Але ми з Тамарою — чужі люди, хоч маємо трирічну доньку.
— Доньку, трирічну, кажеш? — А в самої мозок пропекла гарячим струмом думка: «Це ж така крихітка, як моя маленька сестричка Наталя. І я мала б забрати в неї тата? Та ніколи в світі!». Дівчина згорнулася в кокон, на лице набігла тінь важкої хмари.
— Ловелас ти нещасний — ось ти хто! І не старайся накладати на себе принизливий грим скривдженого мужа. Я все зрозуміла. І знай: я тобі не дамочка напрокат у період між сімейними коридами.
— Спам’ятайся, Миросю, що ти кажеш!
— Не бійся, на дешеву істерику не зіб’юся. А я думала, з почуттям чоловічої гідності в тебе все в порядку...
З цими словами дівчина з силою шарпнула дверцята машини й стала спішно віддалятися.
Калуш
Івано-Франківської області.
