Сьогодні в Москві за сто метрів від місця вбивства Бориса Нємцова, який підтримував Україну й засуджував кремлівську політику геноциду, відбудеться путінська свистопляска. Шабаш присвячено річниці анексії українського Криму. Значна одурманена частина росіян досі вірять своєму вождеві, люто ненавидять увесь світ і продовжують складати «розстрільні списки» незручних сміливих патріотів. Мільйонам кріпосних ватників і невтямки, що саме при владі — злочинець планетарного масштабу, і що фашизм, «який не пройде» — це політика офіційної Москви. І що «ядерна війна», яку мріє нав’язати ботексна міль, яка зникла, а потім з’явилася — це кінець у першу чергу Росії. Незважаючи на те, що в країні з «духовними скріпами» приведені в підвищену бойову готовність північний флот, ЗЗВО і підрозділи ПДВ, оточення президента Росії, котрий з’їхав з глузду, продовжує інтриги. А бізнес-еліта, проте, уже заполонила закордонні аеропорти, напевно, із цілковитою упевненістю: крах «великої й могутньої» уже близько, хоча б яким «ядерним попелом» притрушували новини.
А тим часом палають монастирі, як і собори російських душ. Адже правду сховати неможливо. Як і те, що підла війна, яку розв’язав карлик, стала синонімом «русского мира». Злочинам немає терміну давності. Але, слава Богу, у Росії ще багато патріотів.
Світлана ГОРЯЧЕВА (Москва, бібліотекар, перекладач, кандидат історичних наук):
— Сьогодні НІЧОГО, крім болісного сорому за власну країну, не відчуваю. Гірко й соромно перед друзями-українцями, перед чесними людьми всього світу. І нехай хто завгодно називає мене «п’ятою колоною». Моральне відчуття не обманює. Від цієї ганьби, упевнена, нам доведеться відмиватися ще дуже довго. Колись Бог обіцяв Авраамові пощадити Содом, якщо там знайдеться хоча б десять праведників. На щастя, у Росії людей сміливих і порядних набагато більше, ніж десять. Мені лише хотілося б вірити, що заради них ми будемо прощені... якщо не зараз, то коли-небудь. Пробачте.
Доржо ДУГАРОВ (Бурятія, журналіст):
— Пане президенте В. В. Путін! Я, Дугаров Доржо, громадянин Російської Федерації, звертаюся до Вас. Мені не потрібна українська земля, мені не потрібен Крим, мені не потрібні Донецьк, Луганськ і мені не потрібен Маріуполь. Мені взагалі не треба чужої землі ні п’яді. Я та інші громадяни РФ звертаємося до Вас — досить! Ми Вас про таке не просили і Вас заради цього не вибирали (я, якщо хочете знати, за Вас не голосував). Будь ласка, припиніть цю агресивну війну, яку Ви розв’язали від нашого імені проти України.
По-хорошому просимо. Будь ласка, займіться економікою, соціальними проблемами в країні, модернізацією. Нам, простим росіянам, ніхто у Світі не загрожує, а тому нам не потрібні ракети, танки, бомби, автомати, снаряди. Замість того, щоб виготовляти танки, зробіть, будь ласка, побільше тракторів, щоб орали поля, трамваїв, щоб возили людей, машин швидкої допомоги та інших потрібних росіянам речей. Так Вас запам’ятають хорошим президентом. Будьте так ласкаві!
Галина БЕСПАЛОВА (Москва, філолог):
— Подивилася фільм, той самий — про Крим... Ще з більшим болем і більшим соромом (хоча куди вже більше!) можу лише повторити свої річної давності рядки:
«Мне стыдно за мою страну,
Мне больно за отечество,
Нам эту подлую войну
простит ли Человечество...».
Наталя ІВАНОВА (Москва, бухгалтер):
— Людина вільна, коли не боїться. Треба зривати окови несвободи. Потихеньку. Прийшли, подихали повітрям волі, запам’ятали відчуття. Далі страждаємо на наркоманову залежність від повітря волі. Частіше влаштовуємо поглинання таких доз. А коли роздихаємося... нехай вертухаї злочинної влади біжать дужче!
Лев ДМИТРІЄВ (Санкт-Петербург, член політради РПР-Парнас):
— Путін наказав привести в бойову готовність північний флот! Коли вже приведуть у бойову готовність заводи, фабрики, поліклініки та лікарні в Росії? А фільм «Крим. Шлях на батьківщину». Таке враження, що цей фільм спеціально для Гааги знімали! Обкрали сусіда, то тихо сиділи б та й раділи награбованому, а тут вирішили усьому світу розповісти, що ми його взагалі «грохнуть» спочатку збиралися!
Христина КОНСТАНДЕНКОВА (Санкт-Петербург, викладач англійської мови, прихильник партії РПР-Парнас):
— 62 роки тому до тіла лисоватого кремлівського карлика в мавзолеї приєдналося ще одне. Потім начебто навіть усвідомили, що культ особистості — це погано, розвінчали. Минуло 59 років. Швидко ми забуваємо уроки історії.
Костянтин БОРОВОЙ (Москва, економіст):
— Єдине питання, яке сьогодні важливе, як відлучити від влади ЗЛОЧИНЦЯ. І хто прийде до влади після нього, спільники злочинця чи нові люди, здатні почати повернення Росії до нормального життя.
Наталя Лобунова (Санкт-Петербург, режисер-постановник):
— Ось уже кілька днів пригадується казка Корнія Чуковського про велетня Кормарана. Він оселився біля одного мирного селища і вимагав, щоб йому періодично приводили жертву з’їсти. І нічого, приводили! А одна жертва так все турбувалася: «Їжте, пане Кормаране! Вам зручно, пане, Кормаране? Може, мені ближче підсунутися, пане Кормаране?» А глобальні узагальнення по Росії не підходять. Крім тієї Росії, в якій убивають таких людей, як Нємцов, і 80 відсотків - за статистикою - підтримує Путіна, є інша. Цивілізована. Інакше і не варто було б жити. Росію окупували. Це не означає, що вона не знайшла свого шляху або хвора. Вона зараз під владою ворогів. І ці вороги рубають голови тим, хто її піднімає. Росію окупували гебісти. Це не громадяни. Це ті, хто стежить, відстрілює, саджає. І одержує за це величезні гроші. Вони тільки і винятково руйнують. Але вони не вміють будувати. Вони вбивають годувальників, вони руйнують землю та культуру.
Катерина СКУЛЬСЬКА (Нижній Новгород, педагог):
— Мені ніколи не доводилося відчувати ненависть до коханої людини. Але з улюбленою країною таке сталося. Нещодавно летіли з Омська до Москви. Я не могла заснути від утоми й дивилася у вікно. Кажуть, що коли ненавидиш того, кого любиш, то, дивлячись на нього, сплячого, можеш пробачити йому геть усе — але тільки доки його очі заплющені. Моя країна спала — прекрасна, безгрішна, величезна. Людей зверху не видно, як не видно того, що вони творять у своїй безвинності й своєму невіданні. Але коли люди прокидаються, моя країна зараз найбільше схожа на зомбі. На страшного, напіврозкладеного, забутого про себе, агресивного, безжалісного й токсичного зомбі. Можна повторювати як мантру: вона «винесе все, що Господь пошле». Але це не Господь посилає, а ми вибираємо. І немає у світі нескінченного ресурсу, щоб ковтати діри від цих наших виборів. Моєї країни, яку любила, уже немає. А я тільки тепер зрозуміла, як її любила. Тепер залишається лише чесно робити свою справу, учити дітей і зберігати з останніх сил те, що залишилося. Хоча б для себе й для своїх. Стільки, скільки вийде. Останнім часом навколо нас дедалі більше ненависті. Люди усе більше діляться на «ми» і «вони». Я не аналітик, я мати, дочка, дружина, викладач. Не хочу ненависті, хочу тільки любові... У мою душу стукає ненависть. Мені пропонували ненавидіти Україну й українців. Люди, це психіатрія. Доля нашої спільної колись батьківщини така, що чистих національностей практично немає. У безлічі росіян є українські предки або родичі в Україні. Як я можу ненавидіти частину своєї сімейної історії, частину себе самої? Якщо хтось почав ненавидіти Україну, він просто дав себе обікрасти. Точніше навіть — дав себе спотворити. Я шкодую, що тільки недавно зрозуміла, як сильно і як боляче люблю свою країну. Наша родина не чисто російська, але багато поколінь мої предки тут учили, лікували, воювали, будували храми й мости, любили, народжували дітей. Моя мати, котра після московського вузу поїхала працювати до Сибіру, у село без електрики, і бачила за своє довге життя Росію всякою, аж ніяк не тільки прекрасною і величною, — вона зробила все, щоб я любила свою країну. І відчуваю, як прив’язана до цієї землі, цієї культури, цієї мови. І також гостро відчуваю, наскільки я тут уже не потрібна.
У мене ростуть діти — як мені вчити їх любити свою батьківщину, якщо їхня батьківщина творить такі речі? Як учити їх поважати свій народ, якщо народ, осліплений обманом, з якоюсь пристрастю кинувся ненавидіти?
Нещодавно моя дев’ятирічна дочка Анюська процитувала мені Висоцького: «По выжженной равнине за метром метр идут по Украине солдаты группы центр...». «Мамо, — запитує, — адже Висоцький помер, звідки він знав про цю війну?». Довелося розбирати бардак у неї в голові й пояснювати, що ТОДІ фашистами були фашисти, а не ми.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
