До 120-річчя від дня народження Максима Рильського

Під час відрядження в селі Романівка Попільнянського району випало поспілкуватися з онуком відомого поета, головою благодійного фонду Максима Рильського «Троянди й виноград», журналістом Максимом Георгійовичем і правнуком, знавцем китайської мови, молодим бізнесменом Назаром Тарасовичем. Наша розмова була про те, чим нині живуть нащадки людини-легенди, поета, перекладача, громадського діяча, лауреата державних премій Максима Рильського, а також про те, яким він був.
— Назаре, ви — спеціаліст з китайської філології. Ви десь викладаєте?
— Викладав у школі, займався перекладами. Потім пішов у торгівлю з Китаєм. Це досить прибуткова справа.
— Знаєте багато мов?
— Китайську, англійську. Ще польську, але не досконало.
— Чим займається фонд «Троянди й виноград»?
— Сприяє виданню книжок, проводить різні заходи. Наприклад, організовує поїздки романівських дітей на батьківщину Івана Франка чи Лесі Українки. І навпаки — дітей з різних міст — до Романівки, Канева.
— Чи не було думки повернути музей-садибу Максима Рильського у власність родини Рильських?
— У Києві є також великий будинок, який належав родині, де нині розміщено музей Максима Рильського. Ні, звичайно, така думка не виникала. А навіщо повертати? Після смерті Максима Тадейовича в 1964 році у 1966-му родина прийняла рішення передати будинок у Києві у державну власність і зробити в ньому літературно-меморіальний музей. З того часу він існує, місце там дуже добре. Збережено значний архів, над ним працюють науковці. Щороку намагаємося видати якусь нову збірку — лірики, перекладів, праць Максима Рильського. Було перевидання збірки «Під осінніми зорями».
— Як ви оцінюєте стан музею-садиби в Романівці, чи хотілося б щось поліпшити?
— Щороку приїжджаємо. Нічого не змінюється, все так, як було. Ти вириваєшся з міста сюди, не звертаєш на дрібниці уваги і просто відпочиваєш, насолоджуєшся, тому що це — природа, це приємно.
— А вірші ви пишете?
— Ні.
— Чи є в когось із родини літературний талант?
— Ні, ніхто не писав після Максима Тадейовича. Мій дідусь Богдан Максимович займався збереженням меморіалу, до самої смерті був директором музею Максима Тадейовича Рильського в Києві. Батько, обидва дядьки написанням віршів ніколи не захоплювалися. Мені подобалося перекладати. Ще коли навчався в університеті, а потім — в аспірантурі, до мене зверталися по переклад казок. Мені це було цікаво. Я вибрав три казки й переклав із китайської. Для дітей завжди щось приємно робити.
— Чи хотіли, щоб ваші діти пішли шляхом свого знаменитого родича?
— Вони вирішуватимуть самі. Вважаю, що дітям варто не заважати в їхньому виборі.
— Максиме Георгійовичу, поділіться особистими враженнями про діда.
— Мені було 16 років, коли дід пішов із життя. Максим Рильський був дотепним, водночас — скромним. На першому місці для нього були спілкування і мандри. Максим Тадейович любив подорожувати Радянським Союзом. Кожне його мандрування завершувалося, як правило, на березі річки, ставка чи озера. Він був рибалкою і мисливцем. В останні роки йому було важко полювати, а з вудкою міг сидіти цілими днями. Я знаю багато рибальських історій, пригод. Ця людина настільки зачаровувала всіх навколо, що Борис Ілліч Олійник до цього часу дуже підтримує як меценат фонд «Троянди й виноград». Я в нього запитую: «За що?», а він каже: «Розумієте, в мене в пам’яті закарбувалися постать Максима Тадейовича, його м’який, трохи гаркавий голос, його сиве волосся. Я його бачу, настільки зачарований до цього часу, хоча вже минуло 50 років із тих пір, як він помер». Борису Олійнику тоді було 30, він тільки починав свою літературну кар’єру, а в жовтні 2015-го йому виповниться 80. Спілкування з Максимом Тадейовичем для молодих початківців запам’ятовувалося на все життя. Чесно скажу — в 16 років, як член родини, я ще не зовсім усвідомлював, з ким я живу і маю справу. Вже потім, як старший у сім’ї, я ніби перейняв естафету, яку, сподіваюся, в мене перейме Назар Тарасович. Я зрозумів, що велич, слава Максима Рильського існують і так, але ми намагаємося в міру своїх можливостей підтримувати пам’ять про нього поетичними конкурсами «Троянди й виноград», книжками, різними заходами. Возимо дітей на екскурсії у рамках нашого проекту «Нащадки великих українців». Ми служимо пам’яті діда, розумієте? А який він був? Я його навіть трохи побоювався. Коли мені було шість років, полюбляв галасувати. Максим Тадейович терпів-терпів, а іноді міг спуститися з кабінету, з другого поверху, вниз, де я перебував у той час, і гримнути: «Що це за галас у моєму будинку?» Хоча мене дорослі завжди попереджали, що дід працює і не треба галасувати. Але я був неслухняний. Тож не можна сказати, що Максим Рильський мене пестив, хоча є фотографія — я в нього на руках. Але потім народилися ще двоє онуків, молодші за мене на сім і дванадцять років. Ця любов від старшого передавалася до молодших.
— Яким був режим дня Максима Рильського?
— Він прокидався о шостій годині ранку. Навесні, влітку, восени йшов підрізати свій сад, узимку прогулювався зі своїми ірландськими сетерами на галявині Голосіївського лісу. Потім працював, і всі ми знали, що потрібна тиша, коли прокидалися раніше. У нас було три спальні й один його кабінет на другому поверсі. Дим у його кабінеті стояв коромислом, він курив цигарки «Лайка», «Дружба» без фільтра через мундштук. Він тільки вранці міг працювати. Після десятої години ранку їхав на зустрічі як академік, депутат Верховної Ради, видавець. Повертався під вечір, коли до будинку приходили члени родини, гості — з Романівки, Попільні. Усі знали — вечеря ніколи не буває у вузькому родинному колі. Звучали дотепні жарти,  вірші. Це не було якесь пияцтво, було спілкування. А колядки, Новий рік, Різдво! До будинку черга стояла зі студентів університету, сільгоспакадемії, щоб поколядувати в Максима Тадейовича, і це в ті роки, коли релігійні традиції не віталися. Але Максима Рильського це не стосувалося.
У 1957 році в газеті «Правда» Микита Хрущов надрукував статтю, не пам’ятаю, як вона називалася, здається, «Радянська література і мистецтво», де він дав оцінку життю і творчості Максима Рильського. Сказав, це великий український радянський поет, він служить своєму народові, країні. Після цього всі звинувачення у націоналізмі, різних відхиленнях, а вони продовжувалися і після війни, припинилися. У 1947-му на пленумі Спілки письменників колеги по перу взялися критикувати Максима Рильського. Тоді була така політика, яка почалася з приходу Кагановича, — затаврувати, зганьбити все національне, українське. Максим Тадейович через це переживав. І це тяглося до 1957 року. Після публікації знакової статті відбувся третій творчий розквіт поета — книжки «Голосіївська осінь», «Далекі небосхили», «Троянди й виноград». За останню він отримав найвищу на той час премію — Ленінську. Шевченківську він одержати не встиг, бо помер.

Житомирська область.

Максим Георгійович Рильський виступає в Романівському літературно-меморіальному музеї-садибі М. Т. Рильського перед учасниками акції «Нащадки великих українців». Вересень 2008 року.

Фото Олексія КАВУНА.

Сторінка історії

2006 року внуки Максима Рильського Максим Георгійович та Андрій Богданович і правнук Назар Тарасович заснували благодійний фонд «Троянди й виноград». Разом з канівським фондом «Тарасова земля» він ініціював Всеукраїнську духовно-освітню програму «Нащадки великих українців». Перший її проект назвали так: «Діти Тарасової землі в гостях у дітей співця «Троянд і винограду». Навесні 2008-го серед школярів на батьківщині Кобзаря і на батьківщині Максима Рильського було оголошено літературно-краєзнавчий конкурс під гаслом «Свою Україну любіть». Було визначено по 35 переможців на Черкащині і Житомирщині. А відзнаки особливі — поїздка до ровесників в інший регіон.
У вересні того само року юні жителі Романівки хлібом-сіллю та піснями зустрічали своїх нових друзів із Шевченкового краю. У складі делегації були діти, які вже заявили про себе на різних творчих конкурсах, дехто навіть власні збірочки встиг видати.
— Звичайно ж, вони обізнані з творчістю мого діда, — сказав Максим Рильський. — Але ніякі книжки не замінять безпосередніх вражень.
Потім у фонду були інші проекти. А починали з Шевченка і Рильського.

Олексій КАВУН.