З Володимиром КОЛЕСНИКОВИМ (на знімках) ми заочно знайомі понад 5 років. Колись випадково натрапив у Інтернеті на кілька знімків, що полонили мою уяву та перевернули свідомість. Бо те, що створює цей чоловік за допомогою нехитрого саморобного інструменту зі звичайного будівельного розчину, арматури та сітчастого каркасу, викликає захоплення та гордість за земляка. Хоча б через те, що не перевелися ще в Україні талановиті й беручкі люди, яким виснажливий труд дарує радість.
Відтоді я регулярно відвідую сайт майстра, слідкую за поповненням віртуальної галереї його робіт. А він не скупиться на нові шедеври. До речі, число постійних відвідувачів сторінок пана Володимира у соцмережах уже давно перевищило 5 тисяч. Бо є на що подивитися!
Я й сам на дозвіллі, чого гріха таїти, спробував дещо зліпити з бетону власноруч. Вийшло трохи недолуго, але ж не святі горщики ліплять. Натомість на власному досвіді пересвідчився, який нелегкий то хліб — приборкувати бетонних драконів. Отож запитань до майстра накопичилося чимало.
Але сподівання на скору зустріч виявилися марними. Бо непосидючий характер та примхлива доля закинула його цього разу аж на Канарські острови! Саме там Володимир Колесников оформлює нині, за його словами, «піонерський табір», а насправді ж — щось на зразок Діснейленду. Тому зв’язуюся з ним по Skype і, для початку, прошу розповісти про себе.
— Я живу на Херсонщині, але до 14 років мешкав у Казахстані. Якось на звалищі знайшов дерев’яну «дулю». Спробував і собі таке утнути — вийшло не гірше. З того все й почалося. Став вирізати люльки, далі — ідолів. Захопився, почав потрохи вчитися малювати, різьбити по дереву. Робота над скриньками займала по півроку, то можете уявити мій розпач, коли вони починали розтріскуватися!..
— Шкода.
— Звісно, шкода. Бетон же більш стійкий. Не боїться ні снігу, ні дощу, ні морозу. Помітив, що відчуваю об’єм, розріз об’єкта. Черепаху або паркан роблю без ескізів. Щось складніше потребує підготовки. Спочатку досконально вивчаю малюнок, а під час роботи звіряюся з ескізом.
— Яку освіту здобули?
— Закінчив технікум за спеціальністю «обробка металів різанням», маю фах токаря-технолога. З 14 років, волею долі, я на будівництві. Вже понад 35 літ. Тут усі мої університети — практика й досвід. Побудував свій та батьківський будинки. Я на підсвідомому рівні відчуваю, як працюють несучі балки, що на чім тримається...
— Судячи з того, що вас важко застати вдома, роботи вистачає?
— Не скаржуся. Бо я можу і вмію себе продати. Поки інші плачуть, що нема роботи, я вибираю саме те, що мені цікавіше. Та й нішу я зайняв, де мало хто працює: казка, фентезі. Звісно, колись доводилося робити пам’ятники, але я від цього відійшов, це не моє.
— Звідки берете сюжети?
— У наш час в Інтернеті можна знайти що завгодно. Багато талановитих художників малюють і пропонують. Усіх не перелічу, а найталановитіших назву: Ігор Тушин та Сергій Шликов. Щось вигадую сам. Скажімо, тут, на Канарах, хочуть, щоб я зробив щось за мотивами древніх інків. Тому я ще маю переглянути багато літератури, вивчити предмет.
— Колись Роден про роботу скульптора сказав: «Беру брилу мармуру й відсікаю зайве». У вашому ж випадку все навпаки?
— Різьблення по дереву допомогло в роботі з бетоном. Я бачу і відчуваю, де варто відрізати, а де додати матеріалу. Я не претендую на художню досконалість і витонченість. Головне, щоб роботи радували око і душу... От прийшов замовник і каже: «Хочу щось на зразок теракотових китайських воїнів». Нема питань! На кожного воїна піде 10—15 днів. І це не буде високим мистецтвом, бо я не митець, я — оформлювач... Якось була відповідальна робота. Я виклався. Часу витратив чимало. От, думаю, здивую замовника. Проте мене не зрозуміли. Бо місце високого мистецтва — у музеях. А те, що я роблю, — котики, зайчики, дракони — більш зрозуміле й близьке. Скажімо, павутиння, а в ньому павук чатує на свою здобич. Це і людям подобається, і ні в кого такого нема. Дехто вигадує: побудуй єгипетську піраміду. Але стривайте, це ж культова споруда. Невідомо ще, яку енергетику вона принесе і, зрештою, яка від неї радість дітям, для яких ви хочете її будувати?
— Дехто класифікує ваші роботи як кітч...
— А що в цьому поганого? Це і є кітч, який відповідає всім визначенням у тлумачних словниках: яскраве, блискуче, кричуще, нав’язливе... Та це мій бренд, мій напрямок, моє бачення. І недаремно все фарбую в яскраві кольори. Якщо не замилуєтесь, то принаймні не пройдете повз. Людям потрібні веселі картинки. В об’ємі, у кольорі.
— Відкрийте «секрет майстра»!
— Ніяких секретів немає. Цемент марки «500», пісок. Один до двох. За два тижні я витратив 20 тон піску і 10 тон цементу. За сезон, буває, зварюємо та скручуємо по 10 км арматури. Матеріал обираю найдоступніший, перевірений та невибагливий. Той, що досконально знаю і відчуваю. Ані клею, ані ще якихось «секретних» компонентів у розчин не додаю. Єдине: як пластифікатор використовую будь-який миючий засіб.
— Чи ділитеся досвідом з майстрами, які працюють у тому ж напрямку?
— Я проводжу майстер-класи, навчаю людей. Багато хто звертається із запитаннями у соцмережах. У мене понад 400 знімків моїх робіт, які показую всім бажаючим. Зараз хочу зробити навчальний фільм. І під час роботи підходять люди, цікавляться.
— Ваша робота — це хобі, що крім морального задоволення приносить і гроші. Чим ще відводите душу?
— Люблю підводне полювання. Маска, трубка, рушниця — все моє знаряддя. Полюю на Дніпрі, на глибині 3—4 метрів. Здобував і коропів, і білих амурів, і сомів, і товстолобів... Найбільший трофей заважив 18 кг!
— Ви щасливі не лише у творчості, а й як чоловік, батько і дідусь... Це ж саме ваша дружина і діти допомагають вам у роботі?
— Гріх нарікати. Дружина Ніна завжди зі мною. Дочки Олена, Ірина, Оксана (на знімку ліворуч), зять Микола — всі обдаровані скульптори та художники! Олена малює. Ірина — дуже талановитий скульптор. Свої роботи у неї чудові. Оксана зараз удома на господарстві. Їй поки що не до роботи — у неї маленька дитина... Підростають дві онучки.
— То у вас суто сімейна команда?
— Не лише. Колись у мене була фірма: понад 60 робітників. Робили арки, паркани, займалися оформленням дитсадочків, з деревом працювали. А тепер, якщо не вистачає робочих рук, залучаємо сторонніх. Навчаємо. Досвід показав, що так простіше, ніж утримувати штат робітників. Отож інколи замовників попереджаю: забезпечите людьми — буде результат, не забезпечите — вибачайте.
— Наскільки важко навчити новачків?
— Ніяких складнощів. Ось бетонозмішувач, ось відро, он лопата. Засипай та перемішуй. Все дуже просто.
— Бажаю вам творчої наснаги та успіхів у нелегкій праці.
— Дякую. Однак я не вважаю це важким трудом. Я так живу...
Розмовляв Віктор Бондар (bondar@golos.com.ua).
Фото надані Володимиром Колесниковим.
