Визволений із полону священик розповів про перебування в застінках ДНР

Не втратив віри, і дива не оминули. Два місяці тому клірик Свято-Стрітенського собору Херсона Ігор Петренко (на знімку) рушив на східний фронт — хотів відвезти українським армійцям гуманітарну допомогу і виконати душпастирські обов’язки як військовий капелан. Та дорогою заблукав, і біля села Оленівка на Донеччині заїхав просто на блокпост проросійських найманців з ДНР. Тут для нього й почався мученицький шлях, про який отець Ігор з відкритим серцем сповідався своїм парафіянам та журналістам.
— Отець Ігор, як все-таки вам не пощастило потрапити до рук терористів — адже до зони АТО їздили не вперше?
— Той ворожий блокпост біля Оленівки був, наче пастка. У сепаратистів, котрі на ньому стояли, не бачив жодних шевронів, якихось розпізнавальних знаків та прапорів. Спитали, хто я. Кажу, священик, везу харчі воякам до Артемівська. Далі перепитують, ви усвідомлюєте, що робите? Підтверджую, так, усвідомлюю. Тут мій співрозмовник гукає: «Хлопці, я укропського капелана спіймав!». Мені наказали вийти за голову, і закласти руки за спину. І закрутилося: повалили на землю, били ногами по обличчю, топталися по спині, намагаючись ребра переламати. Ребра цілі, а от зуби болять досі — дивом не викришилися. Забрали ноутбук, фотоапарат, телефони, образи, навіть натільного хреста зняли. Привласнили навіть усе церковне начиння, що при мені було — пояснили, віддадуть «до свого храму». Пам’ятаю, я ще дуже здивувався: що то за служитель культу, котрий може прийняти такі речі, й не запитати, звідки вони.
— Довго пробули на тому блокпості?
— Недовго. Кинули до багажника машини, і відвезли до якогось підвалу на базі «міністерства безпеки ДНР». Там уже сиділи четверо наших хлопців — троє з Нового року, а один на ймення Олександр ще довше, з жовтня. Їхнього командира застрелили, самих піддавали жорстоким тортурам. У сусідній камері сиділи «ополченці», затримані за пияцтво. Для них познущатися над «фашистами і бандерівцями» було розвагою, бо російські пропагандисти напхали їх злобою до нас так, що вона ледь з вух не лилася. Умови нелюдські — повітря важке, світла й неба не бачили. Вивели на роботу — за щастя. Отут Господь показав своє перше диво. У суботу я прочитав своїм співкамерникам катехізис, провів класичний канон. Дійшло до причастя, і знайшовся шматочок черствого хліба, — вони причастилися тілом Христовим. А наступного дня в обід нам принесли лампочку, і з’явилося світло. Молилися з хлопцями кожен день, і молитва нас підтримувала. Але й тисли на всіх скажено: мені такий собі «слідчий» Артем горлав: «Ми дійдемо до Харкова, до Хмельницького, я прийду до тебе додому і вб’ю твого сина!».
— Чи доводилося у полоні стикатися з російськими вояками?
— Ця історія також є підтвердженням того, що скоєне зло повертається до злочинця. Частину полонених вивезли до Єнакієвого збирати гільзи для продажу на метал — у ДНР це тепер поширений спосіб підзаробити грошей. Там стояли «ополченці»-якути. І вночі вони почали знущатися над моїми друзями — як казали, «кошмарити» їх. Кого били, кого примушували віджиматися. Ми молилися за наших хлопців, і незабаром прийшла відплата. Недарма кажуть: якщо Бог хоче когось покарати, то віднімає розум. Ті нерозумні якути прострелили ногу начальникові продовольчої служби якоїсь частини. Їхнє начальство не оголосило, що карає їх саме за це, а повідомило, що вони потрапили під арешт за побиття військовополонених. І опинилися вони у тому самому підвалі, який ми покинули.
— Покинули з доброї волі?
— Аби ж то. Перед цим наснився пророчий сон — ніби є дві череди. І одна йде ліворуч, іншу я веду праворуч. Так і сталося: за кілька днів нас перевезли до колишньої будівлі СБУ в Донецьку, а сусідів по підвалу з числа ополченців залишили на місці. В Донецьку також працювали -розбирали завали на терміналі аеропорту, шукали загиблих. Знайшли там, сподіваюсь, вже останнє тіло капітана ЗСУ — дізнався, що його звуть Борис, і він з числа прославлених «кіборгів», які трималися до останнього, поки не підірвали будівлю. Біля терміналу бачив чимало боєприпасів, залишених українськими вояками під час відступу. Одних тільки ящиків із танковими снарядами нарахував 27. А кожен снаряд, між іншим, майже десять тисяч гривень народних грошей коштує.
— Про що ви найбільше мріяли в застінках ДНР?
— Мрія була одна: щоб усіх, кого мені довірив Господь, я вивів з полону. Та ця мрія ще не здійснилася. Коли нас відпускали, деенерівський «омбудсмен» Дарія Морозова запевнила, що в Донецьку більше полонених немає. Але то брехня. Я бачив на власні очі, й свідчу: в будівлі СБУ нас було 49, звільнили 16, а 33 ще залишилися. Та й по ямах ще сидить дуже багато наших людей. Кого знаю, кого ні.
— Дякую за інтерв’ю.
— Нехай вам Бог помагає. Моліться з вірою, як молився я, і бажання збудуться.

Запитував Сергій ЯНОВСЬКИЙ.
Фото автора.