13 квітня 1985 року було здійснено перший «товарний» запуск ракети-носія «Зеніт», спроектованої дніпропетровським КБ «Південне» і побудованої на Південному машинобудівному заводі. Над цією високоточною, екологічно чистою машиною трудилися працівники близько тисячі підприємств. Дотепер вона вважається візитівкою аерокосмічної галузі України, ракетою нового тисячоліття. «Зеніт» став першим носієм, створеним безпосередньо для космічних досліджень. Характерною особливістю є повністю автоматичний стартовий комплекс. Це послужило основною причиною під час його вибору для міжнародної програми «Морський старт».
Напередодні 30-літнього ювілею від дня першого запуску на запитання кореспондента «Голосу України» відповів полковник у відставці Володимир Недобєжкін, який у ті роки був начальником випробувального управління полігона Байконур і безпосередньо керував льотно-конструкторськими випробуваннями «Зеніту».
— Володимире Олексійовичу, як відбулося Ваше знайомство з «Зенітом»?
— На початку 80-х мене призначили начальником управління полігона, яке займалося безпосередньо цією ракетою. Треба було побудувати нову автоматизовану стартову систему для «Зеніту», провести реконструкцію технічної позиції. А до цього на Байконурі я прослужив з 1957 року —майже з моменту його створення — почавши лейтенантом з посади начальника телеметричного відділення бойового розрахунку випробувальної частини. У цей час саме готувався запуск першого штучного супутника Землі. Також я працював заступником начальника першого випробувального управління полігона, яке займалося запуском пілотованих літальних апаратів.
— Льотно-конструкторські випробування дніпропетровського «Зеніту» тривали протягом восьми років. Чому було обрано саме цю дату для першого «товарного» запуску?
— Головою держкомісії був Герман Степанович Титов. Як начальник управління, до неї входив і я. Комісія вирішила зробити Титову подарунок, приурочивши запуск до Дня космонавтики. Але з технічних причин це не вдалося. З одного боку, щось сталося з системою управління: почали розбиратися, знайшли причини, усе доробили. Але найголовніше — це вітрові навантаження. У тактико-технічних даних ракети вказується, що запуск можна робити при вітрі не більше за певні параметри. На Байконурі взагалі дуже сильні вітри. А в день пуску пориви сягали 20—30 метрів на секунду. Проте комісія ухвалила рішення вибрати момент і здійснити запуск.
У прикмети 
не вірили
— І все-таки вітер завадив...
— Незважаючи на свої серйозні можливості, «Зеніт» на старті готується до запуску всього 90 хвилин. За цей час він установлюється в стартову систему, заправляється, проводяться електричні випробування. Щоб провести запуск, необхідно опустити стрілу установника та відвести сам установник. Але того дня верхні захоплювачі, які втримують ракету на стрілі, через вітер з одного боку машини не відкрилися. Стрілу автоматично опустити не вдалося. Дали команду опускати вручну — той само результат. Комісія приймає рішення доробляти систему. Це означає: злити паливо, укласти ракету на установник, посилити механізм розкриття захоплювача та провести повторний пуск.
— Скільки часу знадобилося для усунення неполадок?
— Уночі ми поклали ракету, залишили необхідний бойовий розрахунок, доробили механізм розкриття. До восьми ранку 13 квітня все було готове. І, незважаючи на вітер, провели успішний запуск. Герман Титов на шикуванні оголосив подяку. Щоправда, зазначив, що був невеликий недоліт — трохи недопрацювали рульові камери. Але для першого запуску це нормально. Все-таки головне завдання було в тому, щоб ракета нормально пішла зі стола і пішла якомога далі.

Найважчі завдання діставалися Леонову

— У березні виповнилося півстоліття з моменту першого виходу людини у відкритий космос. Ним був Олексій Леонов. Чим він запам’ятався особисто, той запуск?
— Запуск корабля з Леоновим нічим особливим не відрізнявся. Звичайно, розуміли особливу увагу до цієї події — це було пов’язано з його політичною значимістю. І політпрацівники створювали відповідну обстановку. Кожний намагався виглядати спокійним, хоча знав: пропустиш вухами — погано буде. Втім, давно звикли до відповідальності. Документів, інструкцій з рук не випускали, усе виконували відповідно до них — щоб на випадок чого можна було довести правильність своїх дій.
— Яким запам’ятали самого Олексія Леонова?
— Із усіх космонавтів, починаючи з Гагаріна, з якими я був знайомий по роботі, Олексій Леонов був найпрацездатнішим. І йому діставалися найважчі та небезпечні завдання. Перед вильотом на стартовій позиції проводився традиційний мітинг за участю столичних керівників найвищого рангу, конструкторів, представників промисловості, співробітників полігона і самих космонавтів. І з вигляду Леонова, який виступав, не можна було сказати, що він хвилюється.
Про свій вихід у відкритий космос Олексій Архипович пізніше згадував: вийшов, притримуючись за фал — щоб не відірватися. Все, можна заходити назад у люк — але робити це потрібно ногами вперед. Проте в безповітряному просторі костюм роздувся до непомірного розміру — не поміщається в люк. На Землю не повідомляв — чим вони звідти допомогти зможуть. Тому перевернувся, із труднощами протиснувся головою вперед. Коли почав роздягатися — піт з одягу можна було викручувати.
— За своїми виконаними завданнями Леонов стояв набагато вище, ніж Гагарін. Усе-таки Юрій Олексійович виявився першим...
— Хочу сказати, що нагородна система колишнього СРСР була далеко не на висоті. До того ж Титова, який був дублером Гагаріна і пролітав цілу добу, ставлення було зовсім інше. Сам Герман Степанович не раз зі смутком повторював: мовляв, Колумба знають усі — а хто другим прибув в Америку? До речі, другий дублер Гагаріна Григорій Нелюбов, за наявною версією, покінчив життя самогубством.
«Випадкових людей серед нас не було»
— Наскільки напруженою була робота полігона в ті дні?
— Постійно відчувалася втома, що накопилася. Вихідних майже не було: неділя — резервний день для виконання завдань. Дехто з тих, у кого були зв’язки у керівництві, шукали лазівки, теплі місця та намагалися якнайшвидше покинути Байконур. Але були й такі, хто провів тут десятиліття. Я пропрацював там тридцять років. Випадкових людей серед нас фактично не було.
З гострим болем пригадую 1971-й — рік загибелі екіпажу Георгія Добровольського, Владислава Волкова та Віктора Пацаєва. Під час старту та польоту жодних побоювань не виникало, нічого всередині не ворухнулося. Всі ми були в шоці від того, що сталося з космонавтами. Відкриття клапана через випадкове натискання кнопки, моментально утворений безповітряний простір і смерть наших хлопців.
— Усього не передбачиш...
— З безпілотними пусками усе зрозуміло. А при пілотованому польоті кожний офіцер і солдат відчувають, що від їхніх дій залежить людське життя. Це ніяк не виявляється в емоціях, але на нервову систему тисне колосально. Безпека при новому пуску ніколи не доведена на сто відсотків. Завжди десь щось упущено, не передбачено. Часом просто на думку не могло спасти, що треба було зробити саме так, а не інакше. У цьому і полягає складність роботи на полігоні — її сенс.

Від автора

Сьогодні зовсім сліпий 82-літній Володимир Олексійович, який за роботу з пілотованої тематики в 1961-му був нагороджений орденом Червоної Зірки, а в 1976-му — орденом Леніна, проживає сам у скромній дніпропетровській квартирі. Каже, що на Південмаші» і в КБ «Південне», роботі з яким він віддав багато років і сил, про нього практично забули. Не пам’ятають полковника й у місцевому військкоматі. І все-таки одним із найголовніших свят уважає День космонавтики — якій він і десятки тисяч таких само ентузіастів-романтиків присвятили свої життя. Тим, кому, як і раніше, сниться рокіт космодрому. А кожний успішний запуск українських ракет ветеран сприймає як власну перемогу. Упевнений, що Україні вдасться повторити подвиг його покоління, яке створило надійний ракетний щит своєї Батьківщини.

Дніпропетровська область.

Наземний старт «Зеніт-3SLБ» з космодрому Байконур.

Фото прес-служби Південмашу.

Володимир Недобєжкін (первий праворуч) у Музеї космонавтики на стартовому майданчику №2 — 1977 рік.

Фото з архіву Володимира НЕДОБЄЖКІНА.