Ще за два тижні до закінчення першого етапу четвертої хвилі мобілізації обласний військовий комісар Сергій Присяжнюк повідомив, що Хмельниччина разом із Вінниччиною зі своїми завданнями справилися першими. Хоча далося це непросто. Добровольців, котрі без усяких нагадувань і запрошень самі поспішають до військкоматів, стає менше. Вони першими вирушили у зону бойових дій, і у комісарів із ними практично не було особливих клопотів. Тепер ситуація дещо інша. За два етапи область має мобілізувати ще близько двох з половиною тисяч чоловік. Хто потрапить у це число? 

Із Сашком Севастьяновим ми знайомі давно. Він виріс у родині журналіста, і сам завжди був відданий цій професії. А останні роки працював у підрозділі комунікацій Головного управління Державної фіскальної служби в області. Не було і дня, щоб не цікавився подіями, що відбуваються на сході. І з огляду на свої професійні обов’язки, і просто як людина, котрій небайдужа доля країни. Про можливість того, що опиниться в армії, теж думав. Та, напевно, швидше — гіпотетично. Але ось дізнаюсь, що Олександр отримав повістку. А вже буквально за кілька днів він написав своїм колегам із навчального центру в Києві. Вони так домовились, що він обов’язково розповідатиме про все, що з ним відбувається. Щоб інші знали. І їм не було страшно йти до армії.
«У мене все нормально. Поселилися в гуртожитку, кімнати на п’ять чоловік. Повноцінним харчуванням забезпечені. Отримали пристойне військове обмундирування. Розпочався активний навчальний процес, який включає в себе сучасні військові дисципліни, основи медичної підготовки і забезпечення життєдіяльності у бойових умовах».
— Усе так і відбувається, — підтверджує військком. — Якщо під час трьох перших мобілізаційних хвиль усі направлялись одразу до військових частин, то тепер тільки у навчальні центри. Усім вистачає обмундирування, усіх необхідних матеріальних засобів і харчування.
Переконує, що навіть проблема із бронежилетами та кевларовими шоломами тепер стоїть не так гостро, як на початку. Словом, такі непрості місяці неоголошеної війни не пройшли безслідно. Але це зовсім не означає, що поліпшене матеріально-технічне забезпечення додало охоти служити в армії. Щоправда, хтось спокійно чекає своєї черги. А когось «прикривають» батьки чи керівники підприємств. Є й такі, хто готовий залишити не тільки свій дім, а навіть і країну, аби відкараскатись від повістки.


Зрадником себе не вважаю, але в армію не піду


Молоді люди, з якими вдалося поспілкуватися по Інтернету, перебувають за тисячі кілометрів від України. Обидва відправились в різні кінці світу ще півроку тому.
Сергій — успішний випускник технічного вузу, якого одразу запримітила американська комп’ютерна компанія. Вже у перші місяці роботи встиг побувати у кількох закордонних відрядженнях, під час яких відвідав філіали компанії. І практично скрізь йому встигли запропонувати роботу. Але Сергій не поспішав погоджуватись. Завжди повертався додому, і тут виконував усі запропоновані йому проекти. Не втримався і від поїздки до Канади, куди запросили друзі батьків. Спочатку навіть не думав про тамтешнє працевлаштування. Але родина українських емігрантів зробила все, щоб тернополянин отримав підтвердження свого вузівського диплома, оформив усі документи для працевлаштування і проживання. Багатьох усе це потішило би. Але Сергій довгий час думав лише про одне: повернутись в Україну, бо не бачив свого майбутнього за океаном.
Але такі настрої тривали доти, доки одного разу з дому не повідомили, що уже було кілька дзвінків з військкомату. І хоча офіційної повістки не принесли, оскільки батьки повідомили, що син перебуває за кордоном, втім це стало серйозним приводом задуматись, чи не залишитись у еміграції назавжди. Сергій не приховує, він не хоче одягати військову форму. І саме через це робить вибір на користь чужої країни. І чим далі, тим із меншою впевненістю говорить про можливе повернення.
З подібною ситуацією зіткнувся і східняк Валера. Він виграв грант на безплатне навчання в магістратурі китайського вузу. Але, навіть попри це, не поїхав туди, бо знайшов роботу в Україні і не хотів витрачати три роки на освіту. Проте, як тільки заробив свої перші гроші, вирішив все-таки поїхати до Піднебесної. Тільки цього разу сам оплатив навчання. Коштувало дорого, але юнак економив час, бо інтенсивний курс міг пройти всього за рік.
Тепер до захисту магістерської роботи залишились лічені місяці. Але про повернення додому Валера мови не веде. Його місто обстрілюється бойовиками. Про війну він знає не з теленовин, а з розповідей батьків. І так само, як і його ровесник-західняк не хоче брати до рук зброю. Навіть коли йдеться про захист рідного дому в буквальному розумінні слова.
Треба чесно сказати, для багатьох така позиція зрозуміла. І вони щиро вірять у те, що здібним, талановитим, перспективним не місце на війні. Але так само для багатьох такі думки — пряма зрада. Особливо для тих, хто зараз стоїть на блокпосту, в бліндажі чи поблизу лінії розділу. Бо вони так само здібні, розумні, перспективні. А ще — чесні, безкомпромісні, відважні. І просто українці.
Із листа Олександра Севастьянова: «Тут зустрів свого давнього знайомого, з яким проходив армійську службу. Познайомився з іншими колегами. Усі вони усвідомлюють важливість своєї місії по захисту незалежності України. Це прості хлопці, які залишили мирну роботу, сім’ї і пішли за покликом серця боронити рідну землю».


З одного села пішли усі, з іншого — жоден


Не будемо і ми давати різких оцінок. Нехай все розсудить час, історія і наша країна. Колись так станеться. А поки що майже у кожній родині на сімейних радах обов’язково відбуваються розмови про те, як вчинити, якщо тебе покличуть до військкомату. І кожен приймає своє рішення.
— Перед військкомами поставлене непросте завдання — зібрати військо, і ми його виконаємо, — переконаний Сергій Присяжнюк. — Але не треба думати, що це відбувається за будь-яку ціну. Ми намагаємось зберегти працівника для підприємства, тракториста для господарства, годувальника для великої родини...
Звучить добре. Однак у буденних розмовах не раз доводиться чути оповідки про те, що до армії забирають найбідніших, тих, хто немає ніякого захисту. І ще тих, хто просто не може відкупитись. Без підтверджених даних це все лише чутки. І дуже не хочеться пліткувати.
Але є, приміром, і такі факти. Ось під час засідання Хмельницького регіонального відділення Асоціації міст України один із сільських голів розповідає про те, що з його сільради вже призвано на службу тринадцять чоловіків. А з сусідньої — жодного.
А ось говорить Кам’янець-Подільський міський голова Михайло Сімашкевич: «Чому повістки вручаються переважно тим, хто працює на виробництві чи в установі? Бо там легше знайти людину? А водночас значно менше уваги до тих, хто роками не працює, не погоджується на жодну вакансію і числиться у центрах зайнятості...»
Доповнює його і міський голова Старокостянтинова Микола Мельничук: «Яка зручна відмовка: принесли повістку, а призовника немає вдома. І тут всі розводять руками — що ж поробиш, немає, то й немає. Але у часи небезпеки повинні діяти інші, жорсткіші правила. Чому б не звернутись і до урядовців, і до депутатів, аби внесли поправки до теперішніх правил: не обов’язково вручати повістку в руки призовнику, достатньо, щоб її отримали близькі родичі»...
Багато що доводиться змінювати просто на ходу. І не тільки у плані матеріально-технічного забезпечення армії. Морально, психологічно ні країна, ні кожен її солдат не були готові до справжньої війни. Тепер дуже швидко доводиться міняти техніку, купувати бронежилети, освоювати тактику ведення боїв. Усе це дається важко. Інколи навіть ціною життя.
Ще важче в одну мить навчити людину любити свою батьківщину, бути готовим стати до зброї заради її захисту. Навіть тоді, коли вибухи гримлять за сотні кілометрів від твого дому і, здається, немає прямої небезпеки для твоєї сім’ї. Але ті хлопці, що нині одягнули військову форму, дивляться дальше, думають більше, люблять сильніше, живуть чесніше.
Із листа Олександра Севастьянова «Тут великі патріоти, які не закосили від мобілізації і свідомо стали на передові бойові рубежі. Таке військо не перемогти».
У війни свої шляхи. І кожен так само іде до неї своєю дорогою. Хтось хоче втекти. Хтось, навпаки, намагається стати на самому краєчку не тільки кордону, але й своєї долі. Хтось ніяк не може втямити, хто і за що воює. А для когось навіть немає іншого вибору, аніж захищати свою країну. І всім однаково хочеться жити. Зі своєю родиною. У своєму домі. У мирі.
Хмельницький.

 

Журналіст і податківець Олександр Севастьянов (крайній ліворуч) ніколи не думав, що йому доведеться одягнути військову форму. Але прийшов наказ — і він зробив це просто і гідно. Як тисячі його теперішніх товаришів по службі.


Фото з архіву Олександра СЕВАСТЬЯНОВА.