І хата, і вишня, і стежка колишня,
І мамині руки, й уквітчаний гай,
Я дякую долі, тобі,
мій Всевишній,
За спогади теплі й дитинства
розмай!
І верби, і річка, і зоряна нічка,
І сад на горбочку, і церква —
увись...
Як день догорає,
як літо минає...
Я всім переймався,
на все я дививсь...
І хвилями жито,
що ген половіє...
Зелений барвінку, хоч щось
розкажи!
У вічного вітру, що роки розвіяв,
Щоденно питаю:
«Чи так я прожив?»
І лісом, і полем, і небом,
і морем
Мій шлях простелився —
крізь простір і час,
Наповнений щастям,
наповнений горем,
Усім, що так любе й тривожне
для нас.
А мрії — магнітом, щоб тіло
зігріти,
Про душу піклуєшся
вряди-годи,
Вертаюсь в дитинство,
щоб там порадіти,
У світ кольоровий, без смутку
й біди.
Пірну з головою, турботи покину,
А думи-лелеки туди віднесуть,
Туди, де босоніж пізнав Україну,
Її неповторну, прабатьківську
суть!
Владико Небесний, я вірю,
воскресне
Усе, що ще буде, що є, що було!
Подвір’я і хата, й дитинство
крилате,
Й, напевне, з усіх наймиліше
село!
Анатолий СОВГИРА.
Васильков
Киевской области.
