Уранці 27 квітня 1904 р. після серцевого нападу відійшов у вічність український митець Михайло Старицький. Він згорда дивився на царський рід, адже його пращуром був князь Володимир Великий і рід налічував понад тисячу років (а царям московським тоді ще й 300 літ не накапало). Чи не тому Старицький на власні кошти створив український театр, кращий за імператорський, і платив він акторам більше, ніж цар своїм, і декорації та костюми мав найкращі? Цар навіть кілька разів запрошував його театр до себе, зваблював акторів, щоб перейшли до нього...
Народився князь Михайло 14 (2) грудня 1840 р. у с. Кліщинці на Полтавщині (тепер Черкащина). Батько — Петро Іванович — шляхтич, відставний ротмістр. Мати — Анастасія Лисенко — нащадок чернігівського полковника Івана Лисенка, теж пишалася своїми пращурами: полковником Лисом Вовгурою з часів Хмельниччини та турецьким пашею Булюбашем, який втік на Січ від гніву султана.
Рідна мова, чудова природа, розкішна бібліотека плекали хлопчину. Але почалася чорна смуга. Помер батько, слідом за ним пішли дідусь, сестра та двоє братів. Ці нещастя добили неню — і 12-річний Михайло лишився сиротою. Його опікун Віталій Лисенко забрав родича до себе. Так познайомилися троюрідні брати Микола Лисенко та Михайло Старицький; стали друзями, побратимами. Разом училися в Полтавській гімназії, відвідували театр, разом закохалися в одну й ту ж дівчину і співали Теклі дуетом серенаду.
Потім був Харківський університет: фізико-математичний, згодом юридичний факультет. У 1860 р. Старицький і Лисенко терміново перевелися до Київського університету, стали членами Київської (Старої) громади. Родичі та друзі Михайло Драгоманов, Микола Старицький, Микола Лисенко та Петро Косач відкривали власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Тараса Шевченка, ці київські студенти-шляхтичі упряглися в траурний повіз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.
Бурхливе життя вадило хворому серцю Михайла Старицького, і він від’їхав на Полтавщину, вступив у володіння батьковою спадщиною. Отут молодий Старицький закохався по-справжньому. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Маючи чесні наміри, він пішов до неї додому та попросив у батька дозволу про зустріч. Поки під вербами біля Сули місячної зоряної ночі Михайло очікував красуню, думки ткали поезію...
«Ніч яка, Господи, місячна,
зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая,
працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай...»
Дівчину він дочекався, розмова відбулася, але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. А до цієї чудової поезії Микола Лисенко написав музику — і народилася пісня-згадка про кохання до Степаниди.
Гойним ліком Михайлові стала 14-літня кароока Софійка Лисенко, сестра Миколи. Дівча давно було закоханим у троюрідного брата і зробило усе, щоб спалахнуло взаємне почуття. Що робити? Утекти? Софія в усьому зізналася матері, й батьки дали згоду на одруження. Молодих обвінчав батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії й один рік Михайлові. Прожили разом 41 рік, вона пережила чоловіка на 20 літ.
Молоді повернулися в Київ. Михайло отримав диплом, працював над удосконаленням мов: англійської, німецької, французької. Прагнучи з головою пірнути у літературу, Старицький купив на Поділлі село Карпівка. Працював багато: писав поезії, драми. Благословилося молодим чотирма донечками та сином, але молодша дівчинка померла. Щоб відволікти, розрадити дружину, Старицький із родиною переїхав до Києва.
Лисенко та Старицький заснували Товариство українських сценічних аматорів, здійснювали спочатку аматорські постановки опер, оперет, а потім на професійній сцені презентували 13 власних п’єс. Театр потребував коштів, тому Михайло продав Карпівку і вклав усе в справу. Так утворилася відома трупа корифеїв. Іван Франко писав: «Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до, ні після».
А тим часом у родині росли свої таланти: дочка Марія готувалася стати акторкою, Людмила захопилася поезією, Оксана — прозою.
Десять років М. Старицький віддав театру, поки геть не розорився. Він зібрав корифеїв, чесно виклав їм стан справ і попросив на короткий час затягнути паски. Але ніхто з трупи не пішов на погіршення умов заради театру...
З того часу Старицький став кабінетним письменником (жив на гонорари): захоплено виспівав трилогію про Богдана: «Останні орли», «Облога Буші», «Руїна». Майже всі твори він писав у чотири руки разом із дочкою Людмилою.
Похований князь М. Старицький на Байковому цвинтарі в Києві.
Запоріжжя.
