Мама й покійна бабуся часто розповідали мені, маленькій, про початок страшної війни, котру згодом назвуть Великою Вітчизняною. Про те, як ішли вони з сотнями таких само бідолах під градом німецьких куль, подалі від Києва, від рідного села. Йшли, ведучи на налигачі єдину корову Красуню, штовхаючи маленького возика з нехитрим селянським скарбом. А мама, якій тоді було всього чотири рочки, несла на руках перелякану в смерть кішку Доньку й тряпчану ляльку. А другою рукою вона тримала сусідського хлопчика Володьку. Раптом снаряд влучив просто в нього... І на тому місці, де ще мить тому стояв хлопчик, залишилася лише яма, а в моєї мами — глибокий шрам не лише на нозі, а й у серці...
Розповідали рідні, як бабуся пекла разом з іншими жінками хліб, а мама моя з іншими дітлахами, ніби граючись, носили його до лісу партизанам (уся велика родина моєї бабуні партизанила в бородянських лісах). Згадували вони й про голод 1947 року, про коржі з лободи та березової кори...
Скільки я пам’ятаю свою маленьку худеньку бабуню в біленькій хустинці, вона завжди щось робила. Вся квартира була в її витворах: величезні вишиті картини з квітами, природою, сюжетами з літературних творів (особливо мені подобався вишитий Тарас Шевченко з «Кобзарем»), вишиті подушки, простирадла, скатертини, серветки... Сьогодні я навіть уявити собі не можу: звідки вона брала сили й час для всього цього. Адже треба було й всіх нас нагодувати, у хаті прибрати, заплести мені мої довгі коси (та й неабияк, а щораз по-інакшому), виправити на роботу, в школу... А ще мама, батько й бабуня дуже гарно співали. Щовечора, коли вже вся хатня робота була перероблена, вони сідали рядком і тихенько виводили... Нині уже й не чую таких пісень.
У багатьох сім’ях наче найдорожчу реліквію зберігають речі, котрими користувалися їхні родичі навіть сто років тому, листи, спогади... Саме вони, на мою думку, допомагають людям вірити у духовне єднання поколінь. Саме ці вишивки, глечики й пісні від бабусь-дідусів і не дають розвалитися нашому роду, і відроджують давні традиції. Адже українська культура — це не лише шаровари й вишиванки, а й мистецтво життя.
Київ.
