Краще говорити, ніж стріляти

23 травня 2015 287

«— Вы чё тут делаете?
— Так, гуманитарку привезли.
— А чё стреляете, дома наши бомбите?
— Да кто вам такое сказал...»

Це Світлодарськ — невелике містечко поблизу Дебальцевого прямо на лінії розмежування. А це — діалог українського офіцера з 72-річним дідом, який переконаний у «каральній операції» української армії. Що сталося з тим дідом, читайте трохи пізніше, а тепер — про саме місто.
Воно свого роду унікальне: займає 212 гектарів землі, з яких лише шість відсотків відведено під забудову. Однак це зовсім не завадило терористам у січні 2015 року поцілити у міську лікарню із систем залпового вогню «Град». Статус міста Світлодарськ отримав лише 1992 року, тому тут звичайна справа — багатоповерхівки, що роблять його більш сучасним та компактним. За словами мешканців, ця компактність не вберегла жоден будинок від обстрілів та вибухових хвиль. З першого погляду й не скажеш, що тут стріляли, однак коли придивитися, видно руйнування, сліди «Града» і побиті вікна висоток.
За даними міськдержадміністрації, нині у Світлодарську — майже 10 тисяч жителів. Чимало людей переїхали, тепер потроху повертаються. А ще тут багато охайних зелених насаджень і, незважаючи на «вогняне перемир’я», підтримується порядок. Західну частину міста омиває водосховище, є пляжі для відпочинку. Люди ходять на роботу, яку майже всьому місту забезпечує Вуглегірська ТЕС. Так, саме вона горіла у березні 2013 року. На сьогодні українською владою не лише відремонтовано, а й модернізовано шість із семи енергоблоків станції. Люди продовжують працювати, але нормально жити не дає війна.
— Хто стріляє і звідки, не ясно. Позиції обстрілюють, і до нас залітає. Отам — наш блокпост, а там — «ополченці». З їхнього пагорба у бінокль можна в місті газету читати, — розповідає обізнаний юнак Артем.
Насправді він добре знає, хто стріляє і кому це потрібно. Бо має освіту, телебачення, Інтернет і любить шукати правду. А що робити із тими, хто не володіє цими благами цивілізації, кого переконати важко, хто правду дізнається на ринку, а ще гірше — із російських ЗМІ.
— У нас за Росію — 50 на 50, — кажуть жіночки біля забитого банкомату Ощадбанку. Сюди вони прийшли дізнатися, коли ж пенсію дадуть. Побачили людей у формі та й зав’язалась розмова. — Багато хто думає, з Росією ліпше буде. Чого їм, дурням, не вистачало? Снарядів у квартирі? — слізно запитує жінка.
Пенсіонерки поруч лише мовчки зітхають. Жодна фінансова установа у місті не працює. Як пенсію дадуть, то треба за нею їхати аж в Артемівськ. Чому аж? Бо дорога, колись державного значення, перетворилась на руїни. Проїхати цих 30 км тепер непросто, але життя змушує. Світлодарськ, як і решта населених пунктів, розташований безпосередньо на лінії розмежування, потрапив у список частково контрольованих місцевою владою. Відтак, жодного адресного фінансування не отримує, і дорога на Артемівськ — це дорога життя, яка пов’язує Світлодарськ з незахопленою Україною.
— Пачка масла уже по 30 гривень, хліб подорожчав, а за ліки взагалі мовчу, — каже пенсіонерка Тетяна Павлівна, — одна аптека на місто — ціни зашкалюють.
До міської ради повільно підтягується «бойова» пожежна машина. Бронежилети на дверях і отвори від куль та осколків говорять самі за себе. Це місцевий пожежний загін під керівництвом підполковника Володимира Цибулька, військовослужбовці якого перевелись із захопленого Дебальцевого. Вони вже зробили для міста багато добрих справ — із натхненням та усмішкою на обличчі. Нині пожежники — у ролі розвантажувального підрозділу. Річ у тім, що в Світлодарськ надійшло шість тонн гуманітарної допомоги із харчами. Її доправили офіцери групи координації цивільно-військового співробітництва штабу АТО. Це уряд Німеччини допомагає: виділяють кошти, а обласна влада закуповує крупи, олію, консерви та інше продовольство для проблемних населених пунктів регіону.
Міський голова Світлодарська Анатолій Брехунець запевнив, що гуманітарку розподілять справедливо серед мешканців міста, які постраждали внаслідок обстрілів і найбільше її потребують.
До слова, там, де роздають гуманітарну допомогу, завжди виникає соціальне невдоволення. Довіра до влади неоднозначна, але й проконтролювати цей процес, зрештою, нікому. Усе — на совісті місцевих чиновників. Втім, інформація про те, що її отримують нужденні, таки надійшла.
— Про проблеми міста знають усі, — каже міський голова, — продукти завозять дуже слабо: то пропускають, то не пропускають, дорога знищена, усюди блокпости, ціни на порядок вищі, ніж в Артемівську. Лише з комунальними службами у нас все гаразд. Завдяки місцевій ТЕС тут завжди є тепла вода, централізоване опалення тощо, — слова Анатолія Брехунця знову перервав грім гармат. — Ну, це ще тихо, — каже градоначальник, — а буває така канонада, що шибки тріщать.
Люди звикли. Поруч з міською радою, біля вічно живого Ілліча, гуляє мама з візочком, повз проходять троє діток, які прямують на плавання у басейн. Дорогою сперечаються: з якого напрямку щойно гриміло... Отак і живуть: від старого до малого.
Дідусь, про якого ми згадували спочатку, живий-здоровий і не лише фізично. Півгодини розмови з українським офіцером не минули даремно. Спочатку озлоблений дід навіть не хотів протягувати руку для вітання з військовим, у котрого жовто-синій прапорець на плечі. Однак підвищений тон змінився на діалог: запитання, відповідь, факти, аналітика... Казати про те, що розмовляти з вороже налаштованими людьми немає сенсу, бо навіть родичі відвертаються один від одного, — неправильно. Краще говорити, ніж стріляти!
З дідусем ми вели мову про глобальну політику, про війну і гроші, про брехливу владу, про те, хто обстрілює мирних мешканців і кому це на руку. Детально, по полицях. Сказати напевне, що старий за тридцять хвилин змінив свою думку, не можна, але руку потиснув... Сам простягнув, ставлячи цілком слушне запитання, на яке одразу й відповісти важко: «Ну ладно, допустим, не ваши мины-снаряды у нас в городе, — каже він. — Так почему же вы не приходите сюда, к людям, не доказываете, что это не вы? Я за все время никого не видел...».
І він таки має рацію! Навряд чи інформації з офіційних джерел достатньо для мешканців Світлодарська, тим паче левова частка з них — симпатики російського ТБ.
А може, варто зібрати людей на площі (місто невелике, людей прийде багато), продемонструвати докази, результати балістичних експертиз, розповіді очевидців, роздрукувати листівки. Зрештою, усе це можна закріпити роздачею гуманітарки чи невеликим концертом.
Цікаво, скільки б тоді людей із тих 50 на 50 повернеться у бік України чи хоча б замисляться: для чого їм цей «русский мир»?
За розум та свідомість людей, які все життя труїлися російською брехнею, треба боротися. Необхідно їхати і переконувати, розкладати по полицях.
Бо краще говорити, ніж стріляти...