Ліки від страху

Сергій ЯНОВСЬКИЙ.

17 червня 2015 367

Другий фронт проти пліткарів та сепаратистських провокаторів відкрили у Маріуполі

Аби не накликати біди

Як це воно — жити поруч із війною? Рік боїв змінив навіть теми обивательських пліток. Замість звичних, як саме життя, теревень про те, як сусідська Маня вийшла заміж, а Петро до Туреччини з чужою кралею подався, у магазинах та на пляжі можна почути цілком спокійні розмови, коли чекати гуманітарні будматеріали на ремонт розтрощеної снарядом квартири, чому підірвався катер прикордонників і чи «гупало» сьогодні зранку на фронті. Виявляється, до війни можна звикнути, загнавши свої страхи глибоко у підсвідомість. Але від того вони не зникають і час від часу нагадують про себе.

Про страхи земляків краще за інших знає 40-річний волонтер Олексій Олексєєнко, котрий допомагав організувати першу допомогу, обігріти й нагодувати мешканців розтрощеного 24 січня реактивними системами залпового вогню мікрорайону «Східний». Про ті події йому й зараз нагадує медаль «За порятунок життя» від Президента України — і біль пам’яті.

— Я сам живу на «Східному». У день обстрілу вся моя родина — дружина, донька й син — були вдома. За двадцять метрів від нашої багатоповерхівки упав та розірвався снаряд з «Граду». Осколки пошматували вікно в дитячій кімнаті, звідки буквально в останню секунду встигла вийти донька. Тож я перевіз жінку й дітей до батьків, а сам повернувся до мікрорайону. Біля єдиного на «Східному» православного храму вже напинали намет, звозили харчі, ліки, хоча поблизу багато що палало. З іншими волонтерами подався в обхід пошкоджених квартир, аби опитати господарів, чи не потрібна допомога в евакуації до лікарні, вода та їжа. І тоді був вражений: дзвониш чи стукаєш до такої квартири і знаєш, що там є люди. Але звідти ніхто не виходить і не озивається — старі й малі принишкли по кутках в очікуванні нового обстрілу. Не хочуть поворухнутися, аби не накликати на голови смерть. І лише наступного дня згорьовані, голодні та налякані родини потяглися до нашого намету. У той день ми допомогли трьом тисячам маріупольців, — розповідає Олексій Олексєєнко.

Про «п’яту колону»

Ще один жах Маріуполя — побоювання того, що тебе й рідне місто будь-якої миті може зрадити людина, котру ти вважав щирим другом і з котрою ділився найпотаємнішим. Згадкою про таку зраду й нині є обгорілі скелети будівель міліції та міськради. Одні їх відбивали у терористів, інші сприяли новим захопленням. Одні бійці наклали головами під час штурмів (на честь шістьох загиблих героїв уже встановили меморіальну дошку), інші «зливали» сепарам інформацію і після повернення в Маріуполь українських військ повтікали до захопленого російськими танками Новоазовська, дехто навіть устиг обійняти керівні посади у тамтешній «адміністрації».

— Я досі не розумію, чому тоді більшість зайд випустили з міста і кому така «гуманітарна акція була потрібна? Адже з триста окупантів просто втекли морем, залишивши оборонятися тих, кого не шкода. Вони всі купчилися на залізничному вокзалі, очікуючи підходу суден. Може, якби тоді їх перестріляли, наче скажених псів, сьогодні лінія фронту була б подалі від Маріуполя, — розмірковує Льоха — мобілізований сержант-прикордонник з приміського селища Ялта Першотравневого району. — А так у нас з дружиною квартира на околиці, і кожного ранку жінку будить «бабах» із Широкиного.

— Чи є в нашому місті «п’ята колона» сепаратистів? Безумовно, є! — погоджується міський голова Маріуполя Юрій Хотлубей. — На святкуванні 9 травня «проявилися» півтора десятка осіб, котрі знову зібралися біля згорілої міліцейської будівлі, демонстративно вигукували провокаційні гасла та намагалися запустити в небо чорні повітряні кульки. Ми попросили СБУ встановити особи провокаторів і розібратися з ними. Є й таке явище, як побутовий сепаратизм, коли сміливості вистачає лише на розмальовування стін провокаційними написами.

У існуванні цих провокаторів пересвідчився на власні очі, коли прийшов до меморіалу загиблим на мікрорайоні «Східний». Люди несли туди квіти, приходили й просто постояти у смутку, згадати рідних та близьких, котрі не пережили того обстрілу. Щойно зібралася величенька група, як біля неї, наче потороча якась, вигулькнув дядько з палицею і повчальним тоном почав плескати язиком: мовляв, усі біди Маріуполя від того, що «Америка хоче знищити Росію». І далі — точнісінько за текстом пропагандистських телеканалів Кремля. Та прикметною була реакція городян: вони відверталися, дехто кривився, наче середа на п’ятницю, але ніхто не зважувався поставити патякало на місце. До речі, це типова реакція багатьох городян: їх від «руського миру» верне, але вибухи за містом щодня нагадують — ворог близько. Він може повернутися і звести рахунки з патріотами: ті, хто донесе, знайдуться.

Правда й оперативність долають чутки

Провокатори пильно стежать за всім, що відбувається у Маріуполі, і на кожну подію відгукуються черговим залпом — тільки не «Градів», а зловмисних чуток. Щойно терористи поцілили у водонапірну башту, і воду відключили для її термінового ремонту, одразу йде поголос: це українські війська спеціально псують життя Маріуполю, бо хочуть спустошити місто. Запізнилося держбюджетне фінансування для відновлення зруйнованих ракетними залпами квартир і будинків — знову повзуть чутки: буцімто місто вирішили перетворити на випалену землю. У простих людей від цього опускаються руки, а дехто навіть свої помешкання не поспішає доводити до ладу: мовляв, для чого працювати, якщо завтра артилерія та міномети знову все на друзки рознесуть?

«Ліками» від цих страхів є правда і тільки правда, вважають маріупольські журналісти. Але правду потрібно доносити якомога оперативніше, випереджаючи провокаторів.

— Ще під час захоплення міста ми впровадили практику видання спецвипусків. Коли в центрі Маріуполя порядкували проросійські сили, зробили два такі спецвипуски про те, що несе нам «русскій мір». Для сепаратистів вони були дошкульним ударом: СБУ тричі повідомляло про те, що готується наліт на редакцію, і в ті дні доводилося її закривати, а працівників розпускати по домівках. В мене у службовому кабінеті і досі бронежилет напохваті, — зауважує редактор міської газети «Приазовский рабочий» Микола Токарський.

— Спецвипусками ми й зараз відповідаємо на виклики сьогодення. Хоча сепаратисти й самі добре «попрацювали» над тим, аби люди розібралися, «хто є ху». Кровопролитний обстріл мікрорайону «Східний» із сотнею жертв допоміг вивітрити мізки від кремлівських побрехеньок. Дехто, правда, досі стверджує, що стріляли від українських блокпостів, хоча саме положення ракет, що не вибухнули, недвозначно вказувало: стріляли з боку окупованого Новоазовського району. Та недарма кажуть: деякі люди вірять у те, в що їм дуже хочеться повірити.

Для кожного очищення відбувається по-своєму: одні малюють картини, втілюючи свої мрії про мир, і приносять їх до стін зруйнованої міськради. Інші беруться спільно виготовляти жовто-блакитні прапори й виходять із ними святкувати річницю визволення Маріуполя від проросійських зайд із автоматами. Маріуполь мріє про мир і бачить своє майбутнє тільки з Україною.

Херсон — Маріуполь — Сартана — Херсон.