Тут, у літньому спортивному київському таборі «Атек», у кожного — і в дорослого, і в дитини — своя історія втечі від війни. Деякі діти зізналися, що дотепер здригаються від голосних звуків, які нагадують їм постріли «градів» і мінометів.


Ідейним натхненником і одним із організаторів цього табору стала горлівчанка Яна Грекова — директор гуманітарного штабу в справах вимушених переселенців із Донецької та Луганської областей.


Журналіст «Голосу України» провів один день у таборі, щоби ближче познайомитися з маленькими свідками гібридної війни.

 

У 9-річного Кирилка з Докучаєвська замість іграшок — трофеї зі снарядів, що розірвалися. Їх він знаходив біля будинку в рідному місті, коли вдавалося вийти на вулицю.
11-річна Крістіна з Луганська дотепер не може забути пережите, часто дівчинку мучать важкі сни, в яких люди у військовій формі обстрілюють її місто.
— Ви знаєте, приходить по онука дідусь і розповідає страшні речі. Навіть через рік після від’їзду в нього в один і той самий час, зазвичай вечорами, трясуться руки. Саме в певні години починалися обстріли, і їм доводилося ховатися, — розповідає психолог Ірина Іванова, яка теж виїхала з окупованої Горлівки.


У самої Ірини складна історія прощання з рідним містом.


— 8 липня минулого року в мене помер свекор. Несподівано зліг і мій тато, хоча був ще доволі міцним і здоровим чоловіком. Його біля будинку налякала особа кавказької зовнішності у військовій формі, «шуганувши», очевидно, для власної забави автоматом. Батько після цього інциденту якось одразу помітно здав. А 21 липня ми його поховали, — розповідає Ірина, її очі під час гірких спогадів наповнюються слізьми.
А 23 липня минулого року на очах у її сім’ї, під їхнім будинком, бойовики розмістили установку залпового вогню «Град» і почали стріляти убік Артемівська. Тоді й прийшло цілковите усвідомлення, що потрібно їхати якнайшвидше. Збиралися за лічені години, схопили з дому кілька футболок, морську свинку, яка від страху й гучних обстрілів перетворилася на облізлу тварину. Спочатку родина поїхала на узбережжя Азовського моря — до Мелекіного, потім якийсь час жили в знайомих у Красному Лимані, а після цього перебралися до Києва, де вже кілька років живе й працює син Ірини. З вересня освоюються в столиці. А їх улюблениця морська свинка вже обросла шерстю, адаптувалася в спокійній обстановці й цілком упевнено почувається в новому будинку зі своїми господарями.


— Уже коли перебували в Києві, не полишало почуття страху за рідне місто, практично щохвилини була прикута до новин і Інтернету, відстежувала події у Горлівці, — ділиться Ірина. — Через ці переживання набрала зайву вагу. Але, десь на початку цього літа мене відпустило. Я перестала гостро й болісно реагувати на те, що відбувається в рідному місті.


Щоправда, в серпні минулого року Ірина все-таки ризикнула повернутися в Горлівку за речами.


— Було досить тяжке відчуття, адже я знаю своє місто як доглянуте і багатолюдне. А тут одномоментно воно перетворилося на зону із «Сталкера». Безлюдно, сіро, страшно. Було моторошно йти вулицями, асоціальні особистості тинялися поодинці зі зброєю, — додає співрозмовниця.


Вона згадує, як в автобус, що віз Ірину й десятьох жінок похилого віку із Артемівська до Горлівки, увійшов високий чоловік у військовій формі бурятської зовнішності й вивернув сумки цих бабусь із продуктами. Ніхто з них навіть не обурився. Після цього відчуття страху не полишало всю дорогу.


Ірина в Горлівці провела дві години, зібрала необхідні речі й поїхала. Більше туди не поверталася.


«Мені там більше робити нема чого», — резюмує психолог, але при цьому жінка дотепер співпереживає своїм друзям-горлівчанам, які не змогли виїхати з міста через різні життєві обставини. «Цих людей найбільше шкода, вони хороші, адекватні, але змушені зараз миритися і виживати в непростих умовах», — зізнається вона.


Літній спортивний табір «Атек» для дітей-переселенців став для неї своєрідною віддушиною. Після успішної і цікавої першої зміни зараз тут набирають другу. Для дітей, які пережили війну, він став можливий завдяки небайдужим людям. Велика заслуга в його створенні належить горлівчанці Яні Грековій, її ініціативу підтримав киянин-бізнесмен Дмитро Смулянський, який є керівником стадіону «Атек».


Як розповіла Грекова, основний напрям табору — спортивний, бо спорт дає змогу відволіктися від проблем і побороти страхи, виробити дисципліну й витривалість. Із дітьми тут займається легендарний капітан київського «Динамо» Владислав Ващук і дитячий тренер столичного ФК «Арсенал» Андрій Ковальчук. Заняття зі скелелазіння, боксу й хокею проводять висококласні тренери з Києва, які мають міжнародні нагороди.
У кожному загоні, як і у звичайному таборі, є вожаті. Переважно — це переселенці з міст східної України. У них «була сильна потреба віддавати, тому й стали волонтерами в таборі». Кожен розуміє: потрібно щось робити, творити, допомагати одне одному, а не страждати за втраченими ілюзіями і стабільністю.


— Робота із дітьми дуже напружена й відповідальна. Ввечері, як вижатий лимон, але коли бачиш їхні завзяття, посмішки й дяку, точно розумієш, для кого й чому це робиш, — зізнається Ірина Іванова.
Крім спортивних тренувань і майстер-класів, у таборі працюють творчі майстерні, з дітьми займаються лікарі, психологи, які допомагають впоратися з перенесеним стресом і легше адаптуватися до нових умов. Також їздять на екскурсії по Києву, бувають у розважальних центрах. І охоче діляться в соціальних мережах своїми враженнями з усім світом.
 

 

Діти весело проводили час у спортивному таборі «Атек» у Святошинському районі Києва, який організували  столичний бізнесмен і активісти-переселенці.

 

Фото з Фейсбуку.