Свого часу, як і багато інших селян, збудували ми з чоловіком хату. Працювали в неробочий час удвох і «толоками», вихідних не знали. Глину місили босими ногами, виготовляли саман, мастили стіни, підлогу, стелю.
Власноруч перекидали десятки тонн будматеріалів. Десятиліттями жили ми і наші односельці на земельних ділянках, що їх успадкували від прадідів.
Тепер, коли лишилася сама і потребую сторонньої допомоги, не можу розпорядитися власним майном, бо дім і присадибна ділянка не приватизовані. А це, на жаль, нині надто дорого коштує і вимагає чималого клопоту.
Раніше в сільській раді можна було завірити будь-який документ, а тепер за кожним папірцем по кілька разів доводиться їздити за десятки кілометрів до райцентру, вистоювати довгі черги під кабінетами, давати хабарі, щоб прискорити «вирішення питання». Такі самі проблеми і в тих, чиї будинки приватизовано на нині покійних членів родини. У селах багато хат, господарі яких повмирали, так і не оформивши належним чином свою власність. Що залишається сьогоднішнім спадкоємцям? Звісно: ходити по кабінетах і заносити хабарі, щоб на папері узаконити свою власність, що належить їм із діда-прадіда.
Дивуюся, яка користь із законів, за якими робота з оформлення папірців цінується дорожче за тяжку працю! Виходить: побудуй дім, а потім купи його сам у себе? Де ж те хвалене самоврядування і вирішення питань на місцях, коли сільська рада не має права навіть папірця виписати?
Моя думка така: краще, ніж односельці, ніхто не може знати, чия хата і хто її збудував. Тому і приватизаційні документи мають виписувати в сільській раді.
Христина ПАНАС, пенсіонерка.
