Починав малювати квіти, а виходили лики безневинно убієнних

Марина КРИВДА.

28 листопада 2015 2947

Починав малювати квіти, а виходили лики безневинно убієнних

Тема Голодомору повинна бути присутня завжди, інакше українська нація не матиме майбутнього, так вважає відомий український художник і скульптор, лауреат Шевченківської премії, а віднедавна й народний художник України Валерій Франчук. Він із тих митців, хто не женеться за популярністю, не вміє себе рекламувати. Майже всі його серії присвячені історії. Він просто пише роботи, які ми маємо прочитати, щоб знати і пам’ятати своє минуле. Щойно в Музеї історії України відкрилася виставка його картин, присвячена Голодомору, «Живі, бо пам’ятаємо». До речі, жодну з цих робіт автор не продав, бо не хоче, щоб вони загубилися у приватних колекціях, а лише прагне, щоб стали надбанням усього українського народу. Напередодні відкриття виставки кореспондент «Голосу України» поспілкувався з паном Валерієм.

— Найперше я щиро вітаю вас із присвоєнням звання «Народний художник України», хоча, власне, це відбувається, мабуть, не з офіційним його присвоєнням, а з визнанням самого народу, що у вас, безперечно, вже давно є. Проте, пане Валерію, я б хотіла поговорити про дату, яка нині наближається, — про роковини страшної трагедії українського народу — Голодомору. У мене й досі перед очима стоїть ваша картина, де у вікнах видно згорьовані обличчя жінок. Так передати трагедію могла лише людина, яка її пережила. Ви ж народилися за багато років після цього, проте перейнялися цією темою.

— Тут нічого дивного, я ще з дитинства чув від своєї матері розповіді про страхіття, які коїлися на нашій землі, і зокрема на Хмельниччині, звідки вона родом. Так, я починав малювати квіти, але в мене щоразу виходили лики безневинно убієнних. Ця тема не давала мені спокою з початку 90-х років, адже мама пережила всі три голодомори.

Найстрашніший, звісно, був голод 1932—1933-х. Тоді материній родині, розповідає пан Валерій, допомогла вижити місцева вчителька. Раніше щороку дідусь молотив їй гречку, і, пам’ятаючи це, вчителька дала родині трохи висівок. При цьому, як розповідала мати, просила не варити їх, а розмочувати у воді, щоб нічим не викликати підозру сільських активістів-нелюдів, адже перевіряли навіть, що господиня готує в печі. Отак цією клейкою масою, до якої додавали якоїсь зелені, мамина родина, за винятком однієї дитини із шістьох, і врятувалася. Тим часом у свої 92 роки Марія Броніславівна згадала понад 50 прізвищ своїх односельців, яким пощастило менше. Чого варті її розповіді про сусідських малюків, які ранньої весни 33-го наїлися цибулі. «Ми, діти, пішли з мамою на город, бо щойно прокинулася якась зелень, а там, у цибулі, напівлежать сусідські дітки. З рота у них іде зелена піна...» Звісно, вони померли. Закарбувалася в пам’яті Валерія й материна розповідь про сусіда, який просив у них гомелясу, при цьому звук ледве виривався з горла, «бо губи клеєм, що на вишні виступає, склеєні». Зі слів Марії Броніславівни Франчук-Кобилянської, Валерій із братом записали всі свідчення-сповіді. Відтоді і почалася робота художника над циклом «Розгойдані дзвони пам’яті».

До речі, постраждав від Голодомору і сам митець, звісно ж, не в прямому сенсі цього слова. Коли світові держави одна за одною визнавали наш Голодомор геноцидом, Віктор Янукович, виступаючи у Європарламенті, мабуть, за вказівкою свого російського патрона, заявив, що голод був і в Росії, а все це, мовляв, спричинив неврожай.

Валерія Олександровича це неабияк обурило, і він написав тоді Януковичу відкритого листа, де так і сказав: якщо не було Голодомору, то де тоді поділися понад півсотні його земляків, прізвища яких назвала й засвідчила його матінка. І покарання не забарилося, розповідає Валерій Франчук. У нього під надуманими приводами через суди відібрали приміщення, яке він орендував і де зберігав свої картини.

Нині за давністю відібрані метри, звісно, вже не повернути, тим часом пан Валерій бідкається, що ставлення до Голодомору нині хоча й інше, проте також нічого не робиться. Приміром, ще за Президента Ющенка він оголосив, що 75 своїх робіт (саме тоді відзначали 75-ті роковини трагедії) циклу передає Музею Голодомору. Але за однієї умови — вони повинні не лежати в запасниках, а бути в постійній експозиції. Минуло чимало часу, проте оскільки музейний комплекс так і не добудовано, то й місця для його картин не знайшлося. Не виділено й іншого приміщення, де б могли експонуватися ці твори. Понад те, каже з гіркотою художник, немає навіть повного каталогу цих робіт.

— Я продовжую наполягати, що ці картини мають бути надбанням усього народу, і не лише нашого. Щоб люди, які приїздять в Україну, теж мали можливість побачити, дізнатися, пересвідчитися і, можливо, змінити своє ставлення до нашої біди, — каже Валерій Олександрович.

До слова, під час виставки в Національному музеї історії України пан Валерій оголосив, що символічні 33 роботи, які тут представлені, він передає музеєві. Та хай там як, усі ці негаразди не зупиняють митця. І хоч цикл «Розгойдані дзвони пам’яті» з’явився давно, він і досі не полишає тему Голодомору.

— Вона живе, як живу я, і відкинути її не маю права. Це не моє особисте, це щось інше, ніж моє прагнення чи мета, воно прийшло до мене як благословення від матері та од Всевишнього. На тему Голодомору в мене вже понад 200 творів. Це і графіка, і скульптура, і живопис. Я не можу сказати, що уже все написано і переходжу до іншого циклу. Я працюю над чимось новим, а потім повертаюся, повертаюся...

— Валерію Олександровичу, після перегляду ваших картин на душі незатишно, а моментами — й моторошно. І це при тому, що ми лише глядачі, а ви все це у процесі творення мали пропустити через себе.

— Так, це тяжко, але я творю для того, щоб люди не забували: в них є душа. А ще — щоб пам’ятали своє минуле.

І знову митець повторює, що це той вантаж, який дав йому Господь Бог, щоб як художник не маявся по землі, а робив щось серйозне. Водночас зізнається, що тема дається дуже тяжко й інколи навіть благав Бога: «Змилуйся». Але, каже, так сталося. Хтось таки водить його за руку.

Ось така вийшла непроста розмова, тож сподіватимемося, що й ті, кому належить дбати про майбутнє нашої держави, докладуть зусиль, щоб цикл був збережений і став надбанням усього народу України, а водночас і пересторогою, щоб таких лихоліть не довелося переживати в майбутньому.