Вийшла нова книга віршів Наталі Дзюбенко-Мейс «Та, що біжить по стерні...» (Київ, «Український пріоритет», 2015).
Колись, на зорі існування газети «Голос України», Наталя Дзюбенко завідувала у нас відділом історії. Тоді, на початку 1990-х, була особлива суспільна потреба на розкриття білих плям та забутих і замовчуваних імен. І вбачалося щось прикметно-символічне в тім, що відділом історії завідує саме поетеса. Бо й сама історія тоді звучала як поезія, минуле здавалося зрозумілим, а майбутнє — надійним і позбавленим старих помилок. Потім, коли настали часи тверезіші й прозаїчніші, Наталка пішла з нашої редакції. І, що теж прикметно, пішла саме в прозу — згодом з’явився її роман про Андрія Первозваного. І ось — знову вірші. В новій книжці зібрано поезії Наталки Дзюбенко останніх двох років. Не треба довго пояснювати, яким був для нас цей період. І в цих віршах ви майже не знайдете нічого іншого — окрім того, про що ми всі протягом останніх двох років думали по сто разів на день. І про одвічні українські граблі, на які наступаємо, і про ясновидицю Кассандру, яку ніколи ніхто не чує, й про підступного троянського коня, якого ми легковажно готові прийняти в подарунок від північного сусіда. В цьому сенсі Дзюбенко постає перед нами у своїх поезіях не як пророчиця і не як «володарка дум», а як одна із нас, усіх тих, для кого наша сьогоднішня історія — вже не метафора боротьби, а реальна війна. За великим рахунком, за цими віршами встає відчай нашого часу — непридатного для традиційної лірики, нехай навіть «громадянської», хоча б через те, що ніяке слово не воскресить загиблих учора і не захистить тих, хто може загинути сьогодні. А з другого боку, де ще може сховатися жива душа, як не у слові? У збірці є вірш, що називається «Пір’їна». Йдеться про пір’їну журавля — культового українського птаха, який у нас завжди не в жмені, а в небі. Це дивовижний твір, можливо, саме з нього варто починати читати цю книжку, хоч він і не на початку, а далі, в середині, навіть ближче до кінця. Цей вірш ніби непрямо пояснює всю збірку, він ніби підсвічує всю її «боковим світлом». Власне, це вірш про ненароджений вірш: «Тут був би вірш, та зачепивсь за цвяха, Таке буває, коли все йде прахом...» Хоч як дивно, але ця неприкрашена відвертість виправдовує всі інші вірші і всю цю книжку, написану в незатишний час, коли «душа сховалася у слові» (цитата — з того самого твору).
