Сьогодні минає 125 років від дня народження Поета.

 


Слова, винесені в заголовок — це дитяча скоромовка, придумана Іваном Малковичем. Втім, навіть більше, аніж дітей, це запитання стосується чи не кожного з дорослих. Бо наша культурна пам’ять на диво убога та однобока — ми охоче, з байдужою іронією, цитуємо барабанно-жерстяні тичинині вірші зі збірки «Партія веде!» (там, де «буржуїв за буржуями будем, будем бить») — і ніби забуваємо, що це писалося під загрозою смерті, в страшні роки, коли не один його колега-поет отримав кулю в политицю від радянської влади. Здається, в правовій державі має бути інакше, адже свідчення, здобуті шляхом шантажу, суд не бере до уваги, так само, як і вірші, написані під дулом чекістського револьвера. А ми, за радянською звичкою, все ще часто судимо Тичину саме за таку поезію. При тім набагато рідше цитуємо інші вірші — саме ті, що свідчать про нього як про великого Поета. Хоч, здавалось би, що простіше — знайди і прочитай! Ось недавно перевидано під однією обкладинкою три його ранні збірки — «Соняшні кларнети», «Замість сонетів і октав» та «Плуг» («Ранній Тичина», Видавничий дім «АДЕФ-Україна», Київ, 2015). Цю книжку можна придбати в Літературно-меморіальному музеї-квартирі Тичини — і чомусь більше ніде. А шкода, бо тут зібрано саме ту поезію, яку ми рідко згадуємо. Ці тексти справляють подвійно неймовірне враження. Неймовірне передусім тому, що десятки українських поетів, сучасників Тичини, у тридцятих роках поплатилися життям і за менш «крамольну» поезію. Чого вартий лише той його діалог з владою, коли він писав, що соціалізм без музики неможливий. Йому заперечували: мовляв, ми ж пропагуємо музику серед широких народних мас. А він відповідав: грати Скрябіна тюремним наглядачам — то ще не єсть революція. Його ранні вірші неймовірні ще й за силою й точністю поетичних візій та пророцтв. Коли ми іноді наївно нарікаємо, що Тичина, мовляв, не писав «правду» про тридцяті роки — то варто озирнутися назад і пересвідчитись, що він сказав цю правду ще на початку двадцятих -і про грядущі тридцяті, і про всі наступні роки, і навіть про ті, які ми переживаємо нині. Ось, приміром:


Що ж, Росіє, немов Навзікая, 
полощеш білизну!
Кажеш, ти хочеш робить? 
Так я й повірив тобі.
Ні, ти рабинь одпусти, 
одпусти їх на волю.
Царськії звички забудь, 
годі визискувать нас.


Це написано в кінці 1922 року — якраз тоді, коли Москва утворила Союз «республік-сестер». Слова про Росію, що полоще білизну, містять уїдливий натяк (за давньогрецьким міфом, Навзікая прала білизну, щоб спокусити Одіссея).


Йому довелось жити в ті часи, коли в СРСР потужно спекулювали на «братстві народів і братстві культур». Втім, Тичина вищий від спекуляцій (зокрема, його українські версії Лермонтова — досі неперевершені). Поет знав до 20 мов, і це дозволило його перекладам поезії різних народів пережити епоху кон’юнктури. Не випадково серед ювілейних заходів, що проводяться в ці дні в Музеї-квартирі поета, кілька присвячено саме цій темі.

Приміром, вчора тут відбувся вечір іранської поезії, а завтра звучатимуть кримськотатарські вірші, в оригіналі та українською. 30 січня в музеї заплановано День чеченської культури. А сьогодні о 15.00 тут розпочнеться вечір пам’яті під назвою «Талант, дарований небом».