Останнім часом у сільській місцевості активізувалася боротьба за землю: різні бізнес-структури намагаються привласнити народне добро не завжди законними методами. Так поступово земля зникає з-під ніг місцевих мешканців. Але ситуація, як на мене, не безнадійна, і «земельну» проблему можна розв’язати не на користь шахраїв, а на благо держави і людей, які в ній проживають.
Згідно з Конституцією, земля, її надра та природні ресурси в межах території України є об’єктами власності українського народу. Право власності від його імені здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування. Окрім Верховної Ради України, це ще ціла низка рад: обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні у містах, сільські та селищні. Також повноваження в галузі земельних відносин мають органи виконавчої влади: Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації, фонд державного майна.
З цього переліку зрозуміло, яка багатотисячна армія чиновництва, образно кажучи, «сидить на землі», зацікавлена в оборудках з найдорожчим нашим ресурсом. У цих структурах існують корупційні схеми, які дають змогу оминати закони під час оформлення та видачі документів...
Як зробити, щоб народ справді був власником землі — не опосередковано, а безпосередньо? Маю конкретну пропозицію. Виходимо з того, що згідно з адміністративно-територіальним поділом усе населення розподіляється по районах, де мешкає і реєструється за місцем проживання. Отже, можемо констатувати: якщо маємо спільну територію держави, а райони є її складовими, то кожен з них є окремим юридичним носієм від усієї складової. Цей факт треба оформити законом про закріплення відповідних територій за кожним окремим районом і його мешканцями у довічне користування. Земля тут має надаватися лише людям, які на ній народилися, проживають і зареєстровані. Не можна допускати, щоб хтось приїхав у район, скупив землю, виснажив її жорсткою експлуатацією, заробив на цьому мільйони та й чкурнув на Канари, отримуючи дохід в іноземних банках. Другим, як на мене, має стати закон про економічну самостійність та незалежність районів. Це дасть можливість ефективно вести господарську діяльність, раціонально використовувати ресурси, виготовляючи продукцію з власної сировини, а не вивозячи її за межі району. Набувши право власності на землю та економічну незалежність, райони розпочнуть активно втілювати місцеві реформи, які забезпечать умови для розвитку малого та середнього бізнесу, розбудови інфраструктури, залучення інвестицій, здавання землі в оренду під суворим контролем громади, районної ради тощо. І це, на моє переконання, стане запорукою того, що багато мешканців району, які виїхали на роботу у великі міста та за кордон, почнуть повертатися назад.
Третім має стати закон про єдиний податок з району. Цей податок має йти до державного бюджету без будь-яких посередників. Він має бути прозорим та економічно обґрунтованим, з урахуванням усіх особливостей району. Визначити розмір цього збору можна було б у двосторонніх (від районної та Верховної Ради) комісіях. Зрозуміло, що з розвитком районів розмір єдиного податку змінюватиметься.
І, нарешті, треба ухвалити четвертий закон — про скорочення системи влади. Для чого ці посередники, в колі яких пишним цвітом розквітає корупція та розкрадається значна частина бюджетних коштів? Селищні та сільські ради мають передати свої повноваження районним. Тільки так відбудеться справжня децентралізація.
Лише так, на мою думку, можна навести лад у кожному окремому районі та загалом у державі. Наше найцінніше багатство — земля, яка нас годує. Тому її не можна віддавати чи продавати. Вона не має ціни. Єдиним власником довічно має бути народ, який на ній проживає.
Дніпропетровськ.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
