Однією зі сфер діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини є забезпечення наших прав у сфері інформації. Як їх реалізувати і які закони ще необхідно прийняти — про це наша сьогоднішня розмова з Валерією ЛУТКОВСЬКОЮ (на знімку).

— Із жовтня 2014 року питання контролю за виконанням закону про доступ до публічної інформації лягло на ваші плечі.
— Так, і це був виклик для нас, бо ми мали лише центральний апарат. Сьогодні є чотири регіональні представництва і, завдяки співпраці з програмою розвитку ООН, ще 17 регіональних громадських координаторів, які можуть проводити перевірки, але не можуть складати протоколи про адміністративні правопорушення. Бути ефективними в такій ситуації досить важко, але ми намагаємося і вже маємо певні досягнення. Зокрема, фактично немає повторюваних порушень у сфері доступу до публічної інформації, склалася позитивна судова практика, є і велика кількість тих, хто притягнутий до відповідальності. Загалом наша мета — не покарати того, хто закрив інформацію або вчасно її не надав, а в тому, щоб пояснити чиновнику, чому такі дії можуть призвести до порушення прав особи на доступ до інформації. До речі, крім одного випадку, коли моє подання як найвищий акт реагування Уповноваженого з прав людини було оскаржено в суді, в решті ми добивалися того, щоб інформація все-таки відкривалася для того, хто хотів із нею ознайомитися.
Нещодавно на засіданні Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності ми розглядали проект закону, який надасть мені можливість залучити до контролю за доступом до публічної інформації бажаючих співпрацювати за системою «омбудсмен плюс» (цю систему ми опрацювали свого часу в рамках національного превентивного механізму проти катувань). Ми хочемо залучити громадських моніторів, щоб вони разом із нами мали доступ до закритої інформації, аналізували, чому вона закрита, і дійшли висновку, що вона має бути відкрита чи має залишатися закритою. Але для цього необхідне прийняття змін до закону.
До речі, станом на 2014 рік Закон «Про доступ до публічної інформації» був визнаний одним із найкращих в Європі. Інше питання, що наша бюрократія категорично не хоче відкриватися. І сьогодні існує певний дисонанс між бажанням, з одного боку, бюрократії продовжити традиції закритості інформації, а з другого — громадянське суспільство стає активнішим, розуміє свої можливості й не хоче більше миритися з тим, що певна інформація є закрита. Адже закрита інформація — це шлях до корупції, і по суті цей закон є найкращою зброєю в руках суспільства саме для боротьби з корупцією.
— Яку інформацію найменше хочуть показувати?
— Це зарплати державних службовців та тих, хто її отримує з бюджету, договори, які мають підґрунтям кошти державного або місцевого бюджету і які, згідно із законом, мають бути відкриті. Не хочуть показувати інформацію про розподіл земельних ділянок. Тому я не дарма кажу, що це найкращий шлях боротьби з корупцією, бо це найбільш тіньові схеми, які цікавлять громадян, а з другого боку, вони дуже цікаві, щоб їх приховати.
— Які законодавчі ініціативи необхідно підтримати?
— Важливим є прийняття антикорупційного законодавства, але бажано, щоб разом із водою не вихлюпнули дитину. З одного боку, необхідно задовольнити вимоги ЄС, а з другого — не накоїти лиха шляхом прийняття тих законів, які в подальшому можуть потенційно порушувати права людини. Нині у Верховній Раді перебувають дуже важливі законопроекти, зокрема щодо антидискримінаційної політики. У нас чомусь питання дискримінації на останніх ролях. Узяти хоча б проблему неможливості працевлаштування жінок після 52 років, ситуацію з інвалідами. Ми до цього звикли та ставимося толерантно. Але необхідно змінювати ставлення суспільства, в тому числі шляхом зміни державної політики та зміни ставлення до цього тих осіб, які на собі відчувають дискримінацію. І тут склалася досить цікава ситуація, бо з січня 2015-го Офіс Уповноваженого з прав людини має право надавати висновки на запит суду у випадку, якщо у судовій справі йдеться про дискримінацію, тобто суд може звернутися до нас по висновок, чи справді в даному випадку була дискримінація (ми виступаємо як експерти в цьому питанні). Але за весь 2015 рік таких запитів з боку судів було не більш як 10. Що означає: по-перше, суди не готові використовувати той механізм, який є у них в руках, а по-друге, це свідчить про неактивність тих громадян, які звертаються до суду з позовами, адже вони не заявляють свої вимоги, що стосуються дискримінації, навіть там, де вони є.
— Необізнаність наших громадян зі своїми правами, напевно, найбільша проблема?
— Найбільша проблема в необізнаності громадян — це та сфера, яка давно існує на території Європи і довго не існувала у нас, — приватність. Ми тільки зараз намагаємося зрозуміти, що це таке. А це не лише «мій дім — моя фортеця», це питання належного захисту персональних даних і питання відповідального ставлення до тої галочки, яку ми кожен раз ставимо, коли отримуємо в магазині дисконтну картку та даємо згоду на обробку персональних даних.
На жаль, сучасний і якісний закон про захист персональних даних став каменем спотикання у багатьох сферах. Наприклад, у сфері доступу до публічної інформації є досить часто відмови в отриманні інформації з посиланням на закон про захист персональних даних, хоча цей закон жодним чином не може стати перешкодою в доступі до публічної інформації. З другого боку, в нас раніше було неможливо отримати диплом без згоди на обробку персональних даних. Це ненормально. Ми намагаємося подолати ситуацію і паралельно намагаємося навчити громадян правильно захищати свої персональні дані. Вони мають знати, що на них чекає, якщо поставити галочку під час отримання дисконтної картки, що особа надає згоду на обробку персональних даних і що в результаті можна отримати від абсолютно інших партнерів, які користуються тією самою базою персональних даних, що й магазин, в якому особа отримала картку.
Загалом є велика кількість проблем, з якими ми ще довго працюватимемо.

Розмовляла Наталя ГЕЛЕТКО.