Так вважає капрал поліцейського батальйону особливого призначення Ірина Гордієвич.
— Як служать чоловіки — так служу і я. Жодних поблажок не маю. У мене так само дві руки і дві ноги, і я так само можу тримати зброю. То у чому проблема? Понад те, я завжди кажу, що одна мотивована жінка варта двадцяти немотивованих «аватарів». Вважаю, що жінок варто залучати до служби в армії. Стереотипи слід ламати, тим паче, коли йдеться про захист країни. Думаю, що якби у нас зробили армію на зразок ізраїльської, ми б уже пішли далеко вперед.
Військова виправка відчувається в Ірини навіть тоді, коли вона говорить. Відповіді на запитання формулює чітко, коротко і вичерпно. І це не дивує, адже в поліції Ірина Гордієвич служить майже два роки. Родом вона з Івано-Франківщини, певний час жила і працювала за кордоном, у Греції, а коли розпочався Майдан, вирішила, що слід повертатися. Власне, додому вона їхала з чітким усвідомленням, що, коли потрібно буде одягнути військову форму і взяти до рук зброю, вона це зробить, щоб у країні були злагода і порядок. Фізично до таких дій Ірина була готова. Свого часу займалася екстремальним видом спорту — скелелазінням, а також плаванням, тягала «залізо», по п’ять днів на тиждень займалася у спортзалі. І таке фізичне навантаження, міцні м’язи допомагають сьогодні не відчувати тяжкості служби. Ірина чітко розуміє, на що йшла.
Перш ніж потрапити до батальйону поліції особливого призначення, Ірина пройшла спеціальну підготовку. Вона добре стріляє з усіх видів стрілецької зброї, може нейтралізувати диверсанта і навіть утихомирити військових, якщо вони почали чоловічу сварку. На жаль, на службі таке буває. І, як не дивно, бійці ЗСУ слухають капрала поліції, бо вона вміє добрати такі слова, що чоловіки приборкують свій норов.
Ірина не просто співробітник поліції. Вона працює у спецбатальйоні «Луганськ-1», який несе службу на лінії розмежування, отже, перебуває у гарячих точках Луганщини — Станиці Луганській, Щасті, Кримському, Трьохізбенці.
— Влітку 2014-го і протягом минулого року доводилося потрапляти під обстріли, — розповідає Ірина. — І я вам скажу, що в такі години відчуваєш надзвичайну відповідальність за людей і необхідність своєї професії, роботи, якою займаєшся. 2014 року ми стояли у селищі Золотому, бойовики гатили по ньому з важкої зброї. Бували такі моменти, коли навіть не було кому ховати людей. Ми приходили на допомогу населенню, віддавали їм свої продукти та ліки, щоб підтримати їх. Це були дуже важкі часи. Нині так не стріляють, але ситуація залишається загрозливою.
Спочатку в батальйоні служило четверо жінок, а нині залишилися «дві бойові одиниці» — Ірина та її напарниця Марина. За фахом Ірина вчитель географії, а ще метеоролог, але, прослуживши в поліції, вирішила здобути юридичну освіту. За час своєї відпустки встигла вступити до Чернівецького університету на юридичний факультет. Хоче вивчати міжнародне право. Та й синові хоче бути прикладом. Він, до речі, вирішив стати військовим і наступного року планує вступати до кадетського училища. Ірина вітає таке прагнення сина. Але, дай Бог, щоб війна скінчилася ще задовго до того, як хлопець одягне військову форму.
Ірина каже, що жодних подвигів за два роки служби не здійснила. Але вона скромна. Бо пройшла всю першу лінію оборони, а для жінки це вже подвиг. Та й нагороду «За військову службу Україні» просто так не дають.
Луганська область.
На знімку: капрал поліції Ірина Гордієвич.
Фото автора.
